Моє минуле в гості завітало,
Пройшло крізь мене, сіло в головах.
Гостинців принесло воно немало
У спогадах, молитвах, у словах.
Розклало все на трапезному лоні,
І пригощатись стало досхочу.
А я сиділа в тім гучнім полоні,
Так хочеться кричати, та мовчу-
Вона ж бо гостя, моя давня пам’ять,
Одіта в чорні пишнії шатра.
Вона ж бо вічна, і її так манить,
Коли я плачу, коли я сумна.
Ну ось, торжественна промова -
Мій монолог душі, моя журба.
Вони веселі всі, і слава Богу,
Що тільки я між ними ще жива.
Всі інші – мертві, гості ті нежданні,
Вони черстві, солоні, мов ропа.
Не хочу зізнаватись у коханні
Тому, для кого вже давно чужа.
І ось, всі ситі, неголодні,
Всі споєні, по парах розмовля.
Лиш я одна, в обіймах у безодні,
Лиш я в самотності одне дитя…
Усе! Пора! Іде від мене гостя,
Іде в минуле, але слід лиша.
У пам’яті є все, що відбулося,
У спогадах є все, чим я жила…