„ Дивина ”
Зайшов чоловік у шинок
Та щось невеселий
Тут крикнув йому Гаврило:
„Йди, ми розвеселим”
Чоловік махнув рукою
Й сів так обережно
Ніби з під лавки має вийти
Чортяка кремезний.
„ Хлопці, - каже, - це не смішно
Щось не те зо мною
Вчора випив трішки-трішки
Й, ніби, з головою...
Чи то бачив я таке
Знати я не знаю
Може й навіть у ві сні
Сам не пригадаю.
Ніби прийшов я з роботи
У осінню пору
Дощ на дворі, сляко-мляко
В болоті по горло
Туман очі розїдає
Лізе межи очі
Сон хватається за вії
І все спати хочу
Пригорнувся я до жінки
Кажу: „Люба, мила”
Ну а сам щось неспокійний
Ніби щось манило.
Пригортаю, обіймаю
То за стан, за плечі
Й розуміть, не розумію
Що ж оце за речі?
Ріжки у моєї жінки такі, як в теляти
Котрому вже за півроку
Можна і додати.
А ось хвіст собі з явився
Такий чепурненький
Мабуть, десь із пів метра
Чи, може, маленький
Коли дивлюсь,- очі світять
Та все поглядають
Думають, мабуть, прокляті
Де б мене розкраїть?
Та так ніжно прикусила,
Що де й ділась моя сила.
Потім шию придавила
Копитцем трухлявим
Що аж дух перехватило з того дива. Право!
А то так мене придавить
Дума, що усе
Ще з хвилинку,
А там і розчавить.
Та як вчула,
що півні почали курікать
Спохватилась, та давай
Ще чогось і микать
Дума, все камбець, Іване
З чорта та в корову
Лихо тут так дуже-дуже,
Що не та розмова.
Як задер я ноги в плечі
Та як дав я „джязу”,
Що, мабуть і смерть моя
мене не прив яже
Хлопці ті аж потрусились
від такого сказу
Та чарчину прихиливши,
мовили не зразу.
Тут до шинку увірвалась Іванова жінка
Та як дасть йому за віщось,
Що той став, як бджілка.
„ Будеш знати, вражий сину,
Бук тебе научить
Як у стайні ночувати
Й совість не замучить?”
