Я сидів у барі на Вест [чи Вестерн?> авеню. Було близько півночі; я був у своєму звично безладному стані. Ото, знаєте, коли нічого не клеїться: ні з жінками, ні з роботою, ні з тим, що її нема, ні з погодою, ні з собаками; коли врешті сидиш геть розбитий і ніби смерті чекаєш на лавочці автобусної зупинки.
Сиджу собі, значить, і тут заходить вона – волосся довге, темне, тіло ладне, очі – карі й сумні. Я – нуль на масу. Не зреагував навіть тоді, як вона сіла на сусідній стілець, – хоч і було десь із дюжину вільних. Власне, в барі взагалі нікого не було крім нас та бармена. Вона замовила сухого вина, а тоді спитала, що питиму я.
– Розведений скотч.
– Йому розведеного скотчу, – кинула барменові.
Та-а-ак, це вже цікаво.
Тут вона відкриває сумочку, дістає маленьку дротяну клітку і випускає з неї якихось крихітних чоловічків, розсаджуючи їх на шинквасі. Кожен – десь зо три дюйми зросту; вони були живі й нормально вдягнені. Їх було четверо – двоє чоловіків і дві жінки.
– Оце таке тепер роблять, – каже. – Дорожезні: коли брала, були по дві тисячі за штуку. Тепер просять аж дві чотириста. Не знаю, як їх там роблять, але то, мабуть, незаконно.
Крихітні чоловічки походжали шинквасом. Раптом один маленький чувак як дасть малій чувисі ляпаса:
– Ти, курво, – кричить, – мені вже досить!
– Ні, Джордже, ні, як ти можеш! – закричала вона. – Я тебе люблю! Я вб’ю себе! Ти мій!
– А мені начхати, – мовив чоловічок, вийняв мініатюрну цигарку й закурив. – Маю я право пожити, чи ні?!
– Як не хочеш, – каже другий маленький чувак, – то я її беру. Я люблю її.
– Але ж я тебе не хочу, Марті. Я закохана в Джорджа.
– Так він же мудак, Анно, справжній мудак!
– Знаю! Але я все одно його люблю!
Тим часом крихітний мудак підійшов до іншої маленької чувихи й поцілував її.
– В мене тут трикутник виходить, – каже панночка, яка виставила мені пійло. – Це Марті, Джордж, Анна і Руті. Джордж сходить на пси, і то швидкими темпами. Але Марті наче нормальний.
– І не сумно на все це дивитися, е-е-е, як вас?
– Дон. Жахливе ім’я. Отаке старі часом роблять зі своїми дітьми.
– Я – Генк. І не сумно..?
– Ні, спостерігати не сумно. Мені й зі своїми коханими не дуже щастило, жах як не щастило, направду.
– Всім нам не щастить.
– Може, й так. В усякому разі, я собі купила цих маленьких чоловічків, дивитися. Стосунки ніби є, проблем нема. От тільки як кохатися починають, то й я вся збуджена. Тоді буває важко.
– А що, ладні?
– Дуже, дуже ладні. Господи, але ж вони мене заводять!
– Може, змусь їх цим зайнятися? Маю на увазі, зараз. Разом подивимось.
– О, їх не змусиш. Вони це роблять, коли хочуть.
– І часто?
– Перший сорт: чотири-п’ять разів на тиждень.
Чоловічки далі походжали шинквасом.
– Слухай, – каже Марті, – дай мені шанс. Анно, просто дай мені шанс.
– Ні, – відповіла Анна, – я люблю тільки Джорджа, і край.
Джордж цілував Руті, притискався їй до грудей. Руті також розпалювалася.
– Руті розпалюється, – кажу я Дон.
– Ага, справді.
Я теж почав збуджуватися. Хапаю Дон і цілую.
– Слухай, – каже вона. – Я не хочу, щоб вони на людях кохалися. Краще заберу їх додому, хай вже ліпше там...
– Але ж я тоді не побачу.
– Значить, підеш зі мною.
– Добре, – кажу, – ходімо.
Я допив і ми вийшли. Вона несла клітку з чоловічками. Ми сіли до неї в машину і поставили клітку спереду, поміж нас. Я глянув на Дон. Вона була юна і гарна. І принади в неї, мабуть, нічого. Чого ж їй з чоловіками не велося? Ну, та в таких речах можна на кожному кроці облажатися. Чотири чоловічки обійшлися їй у вісім тисяч. Плата, щоб ні не мати, ні не уникати стосунків.
Її дім стояв біля пагорбів, нічогенький на вигляд. Ми вийшли з машини й підійшли до дверей. Я потримав клітку, поки Дон відчиняла.
– Того тижня слухала Ренді Ньюмена в «Трубадурі». Він просто супер, ні?
– Та так.
Ми зайшли до вітальні, Дон вийняла чоловічків і поклала їх на журнальний столик. Тоді пішла до кухні, дістала з холодильника пляшку вина. Принесла два келихи.
– Вибач, – каже, – але ти трохи скидаєшся на звихненого. Чим займаєшся?
– Письменник.
– То й про це напишеш?
– Нізащо не повірять, але напишу.
– Глянь, – мовила Дон, – Джордж вже стягнув з Руті трусики. Пальцює... Льоду?
– Ага, справді. Ні, льоду не треба. Можна не розбавляти.
– Не знаю, – мовить Дон, – але мене справді заводить, коли на них дивлюся. Може, тому, що вони такі малі. Так збуджують...
– Розумію.
– Дивися, Джордж вже на неї залазить!
– Вже заліз, еге?
– Господи Боже!
Я вхопив Дон. Ми стояли й цілувалися. Дон дивилася то мені в очі, то на них.
Малий Марті й Анна теж спостерігали.
– Ти бачиш? – Каже Марті. – Вони зараз будуть це робити. Ми також могли б. Навіть великі люди збираються, поглянь!
– Чула? – питаю Дон. – Вони кажуть, що ми цим займемось. Це правда?
– Сподіваюся, – відповіла вона.
Я потяг її до канапи, задер сукню вище стегон. Цілував їй шию.
– Люблю тебе, – кажу.
– Справді любиш?
– Ну, ніби так...
– Гаразд, – каже мала Анна малому Марті, – можна й нам. Хоч я тебе й не кохаю.
Вони обнялися посеред журнального столика. Я стягнув з Дон трусики. Дон стогнала. Мала Руті стогнала. Марті вовтузився з Анною. Це діялося скрізь. Спало на думку, що цілий світ зараз це робить. А тоді я забув про решту світу. Ми якось дісталися спальні, я ввійшов у Дон і вирушив у повільну, довгу мандрівку.
Коли вона вийшла з ванної, я читав страшенно пісну оповідку в «Плейбої».
– Було так добре, – мовила вона.
– Мені теж, – відповів я.
Вона знову лягла до мене в ліжко. Я відклав журнал.
– Гадаєш, у нас вийде разом? – спитала вона.
– Ти про що?
– Ну, думаєш, у нас вийде хоч на якийсь час?
– Хтозна. Всяко буває. Починати завжди найлегше.
Тут із вітальні почувся вереск.
– Ой-ой! – схопилася Дон. Вона зістрибнула з ліжка й вибігла; я – за нею. Коли я зайшов до вітальні, вона тримала в руках Джорджа.
– О, Господи!
– Що сталося?
– Анна йому такого наробила!
– Що наробила?
– Яйця йому відрізала! Джордж тепер євнух!
– Ого!
– Неси туалетний папір, хутко! Він стече кров’ю!
– Скурвий син, – озвалася Анна з журнального столика. – Джордж буде або мій, або нічий!
– Тепер ви обидві мої! – сказав Марті.
– Ні, ти маєш вибрати, – мовила Анна.
– Ну, і хто ж це буде? – спитала Руті.
– Я люблю вас обох, – заявив Марті.
– Кров спинилася, – сказала Дон. – Він геть холодний.
Вона загорнула Джорджа в хустинку й поклала на поличку каміна.
– Я от що кажу, – мовила Дон. – Коли ти думаєш, що в нас нічого не вийде, то ліпше не продовжувати.
– Думаю, я тебе кохаю, Дон.
– Дивись, – гукнула вона, – Марті обіймає Руті!
– Вони будуть це робити?
– Не знаю. Але виглядають збуджено.
Дон підхопила Анну й посадила до клітки.
– Випустіть мене! Я вб’ю їх обох! Випустіть мене звідси!
Джордж постогнував з-під хустки на поличці каміна. Марті стягнув з Руті трусики. Я потягнув Дон до себе. Вона була юна, красива, і принади були при ній. Я знову закохувався, я знову це міг. Ми поцілувалися. Я падав углиб її очей. Тоді зірвався й побіг. Я знав, що зі мною коїться. Тарган з орлицею творили любов. Час був дурнем із банджо. Я біг. Її довге волосся спадало мені на обличчя.
– Всіх повбиваю! – верещала мала Анна, лютуючи в дротяній клітці о третій ночі.
Переклад: стронґовський
ID:
288027
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.10.2011 13:20:39
© дата внесення змiн: 23.10.2011 13:20:39
автор: Charles Bukowski
Вкажіть причину вашої скарги
|
