На постаменті у публічнім місці,
високо пишну голову задерши,
стояла жінка в чарівнім намисті -
декламувала гордо свої вірші.
Надворі випав сніг. Їй не до меду -
ангорову хустину не купили...
Декламувати вірші - її кредо,
хоча у критиці гартує свої сили.
Сходинками іржавими у небо
вже піднімалась, щоб збирати зорі.
а вийшло - то горище (от халепа!),
внизу стіна з трави та із картону.
Якийсь бродяга роспалив "бляшанку"
і жирував (бо все ж від скирти ліпше).
О, як йому позаздрила панянка..,
але вона декламувала вірші!
Їй так хотілось, щоб усі пізнали
яка у неї дикція і голос,
а той нещасний щось весь час бубнявить.
Він - у теплі, а вона майже гола.
А ще намисто ненавмисне здерла,
червоний бісер по усій окрузі.
Чому ніхто не слуха її "перлів",
чому повз неї пробігають друзі?
На постаменті, чи то на горищі
у гордій позі гарно і крилато
приємна жінка всім читала вірші,
й була для всіх уже лауреатом.
Декламувала так - мороз по шкірі!
Направду гарно, сильно і велично.
Вона потребувала тільки слави,
та говорити вголос то незвично.
Щоби почули її віщу сагу
суперникам писала епіграми,
ногами втихомирила бродягу,
своїми любувалася віршами.
На постаменті, складенім з картону,
у хаті, що валилась, на горищі
красива жінка ( відьма чи мадонна?)
декламувала гордо свої вірші!
