Цікаво те, що навіть не помічаєш, як це відбувається. Ти ніби і не думаєш про це, але думки чи свідомість повторюють тобі це відчуття –спокуса. Хіба є така людина, яка може сказати–це не для мене. Таких немає і я не виняток. Спокуса прийшла до мене під час знайомства. Я з другом пішла на День Народження до подруги. Вечір обіцяв бути хорошим.
Чомусь прийшовши зразу прикипіла поглядом до хлопця. Весь вечір незнайомець пробув поруч зі мною, а хлопець виявився балакучий. Ми довго розмовляли на коридорі про різні речі. Романтик. Найбільша річ, яка запам'яталась і до сьогодні.
Подумала–перевіримо. Здавалось, що за тиждень можна пізнати людину та де там. Підвела. Бо через деякий час ми з ним почали грати у гру спокуси. Кілька приємних вечорів, поцілунки, обійми. Потім він поїхав додому, я на весілля. Повернувшись була рада зустрічі. У тому, що він романтик було на 50%, бо можливо якби ми зустрічались, то було б все по–іншому.
Настав день Валентина. Вранці, як завжди все почалося зі спору. Тю та я ж не святкую, а знайомий каже, що не закохана. У кого? Якби була закохана, то святкувала б. Була колись закохана і що з цього вийшло, він мене неправильно зрозумів, бо я розплакалась за свою любов до нього. Любила? Ні просто спокуса.
Приємно ж як хтось біля тебе є поруч, ти його обіймаєш, цілуєш, просто звикаєш. Звоню я до свого горе–кохання от ненормальна і хто це має дзвонити я, а не він. А він: „Я так за тобою скучив”. За мною питаю? Можливо якби й за мною, як не за спокусою. Бідний телефон був коли я об нього ляпнула трубкою і подумал: „Все, що не робиться, робиться до кращого”. Побачимо. Чудачка. Недарма ж у мене друге ім'я спокуса.
