- Що ж, почнемо? – запитав Сергій. Він сидів у своєму шкіряному кріслі, тримаючи в руках товстого зошита для записів.
Кабінет приватного психолога Сергія Костянтиновича знаходився на п’ятому поверсі однієї з висоток у місті Києві. За всі роки своєї діяльності у цьому кабінеті вилікувались від різних фобій сотні людей. Так, мабуть, й продовжувалося, але одного зимового вечора двері відчинилися вкотре й до кабінету ввійшов Андрій Вишенський. Його проблема, на перший погляд, здавалася типовою – безсоння (він прокидався серед ночі та не міг заснути далі). Від цього дні ставали стомлюючими, кожна людина намагалася роздратувати чоловіка. Це почало набридати, тому Андрій вирішив звернутися до психіатра. З цього моменту пройшло вже півроку, але хвороба нікуди не зникла. Енцифалофонія не допомагала, тому Сергій Костянтинович спробував психотерапію разом з таблетками Персен. Але згодом зупинився на гіпнозі.
- Так, - хриплим голосом відповів Андрій. Він лежав на дивані, дивлячись вгору. Його погляд не бігав по стелі, а навпаки, зупинився на одній точці.
За весь час, що Сергій Костянтинович працював над Андрієм, він зміг повністю зрозуміти характер цього чоловіка. Вишенський був дуже педантичним, ніколи не запізнювався на сеанси, на відміну від ще кількох пацієнтів, котрі завжди вигадували якісь незрозумілі виправдання своїй безладності, котру нікуди не могли подіти.
- Отже, закрийте очі, розслабтеся, ви повинні чути тільки мій голос, коли я буду рахувати. Сконцентруйтеся. Крім мене у світі не повинно бути нічого. Зрозуміло?
Андрій кивнув головою.
- На рахунок десять ви заснете. Один, два, три, чотири, п’ять, - Сергій рахував повільно, можна сказати, що навіть ніжно та розслабляючи, - шість, сім, вісім, дев’ять, десять.
Настала тиша. Навіть повсякденний рух міста не зміг порушити її.
- Що ви бачите? – невдовзі запитав Сергій.
- Кольори, - спокійно відповів Андрій.
- Які кольори ви бачите?
- Червоний, помаранчевий, рожевий, зелений, блакитний, всі кольори райдуги.
Тим часом Сергій робив помітки у своєму зошиті.
- Ще бачу чорний. Він має певні межі, кордони. Здається, це людина.
- Хто вона? Що це за людина?
- Це чоловік, здається. Я не бачу його обличчя. Він наближається, підходить до мене.
Раптово Андрій почав сіпатися, наче в нього епілептичний напад. Його обличчя прийняло дуже схвильований вигляд, з носа пішла кров.
Сергій зрозумів, що ситуація дуже швидко та не очікувано вийшла з-під контролю.
- На рахунок три ви прокинетеся! – майже закричав він. - Один, два, три!
Очі Андрія розплющилися, але до цього він встиг зігнутися на сорок п’ять градусів, наче алюмінієвий дріт, та впасти на підлогу. Було б не дивно, якби він зламав собі хребта, хоча, може, у вільний час він займається акробатикою, і його тіло вже звикло до таких вигинів. Але по його зовнішності такого не скажеш. Це був чоловік років тридцяти п’яти, середнього зросту, вже починав лисіти.
Сергій, побачивши це, ледве не підскочив зі свого крісла – у його практиці таке трапилось вперше, - але зміг опанувати себе.
- Що трапилося? – прийшов до тями Андрій. Він витер кров, що вже дотекла до його губ.
- Ви пам’ятаєте, що бачили? – Сергій піднявся та вийняв з пачки, що лежала на журнальному столику, вологу серветку. - Ось, вам не завадить.
Чоловік взяв серветку та помотав головою. Він і справді не пам’ятав.
Сергій допоміг пацієнту піднятися.
- Що ж, мабуть на сьогодні досить. Завтра в мене вихідний, тому наступний сеанс буде в середу рівно о п’ятій. Добре?
- Так, звичайно.
Попрощавшись та заплативши за сеанс, Андрій Вишенський відчинив двері. Коли його нога вже переступила за поріг, почувся голос Сергія:
- Стривайте! – сказав він, - ви забули свого піджака.
Андрій посміхнувся.
- Вибачте. З часом я став таким розсіяним. Либонь, це все через безсоння.
Він забрав свого чорного піджака та пішов.
Сергій Костянтинович залишився на самоті зі своїми думками. Він намагався зрозуміти, чому за півроку ситуація не змінилася, і він досі не зрушив з місця. Це здавалося підозрілим, адже такого ще ніколи не було. Чомусь здається, що все це коїться не просто так.
***
Наступного ранку Сергій прокинувся о десятій годині. Він ніяк не міг збагнути причину такої реакції свого пацієнта на гіпноз. Думки не могли покинути його ще з вчорашнього вечора. Дружина завжди казала, що в нього одна робота в голові. Мабуть, саме тому вона покинула його. Вони часто сварилися, але того разу не було сварки. Олена просто підійшла й сказала:
- Вибач, Сірий, але я йду від тебе.
Сірий. Вона часто називала так свого чоловіка, майже завжди. Того разу він не зупиняв її. Сергій дав їй спокійно піти, для того щоб вона почала нове життя, непов’язане з ним.
Розігрівши у мікрохвильовій піцу, що залишилася ще з вчорашньої вечері, поснідав. Сергію часто доводилося снідати, обідати та вечеряти полу фабрикатами та швидкою їжею. Готувати в нього не було часу та бажання. Він, звичайно, міг багато чого приготувати, але не бачив у цьому ніякого сенсу.
Заглянув у дзеркало.
- Поголитися треба, - сказав він. Голос перервав тишу. Скоріш за все, якби не було меблів та інших побутових предметів, пролунала б гучна луна.
Квартира Сергія знаходилася недалеко від офісу. Ці два «пункти» були розташовані на одній вулиці Героїв Дніпра. Він жив сам, тому багато простору не потребував. У кімнатах майже завжди не прибрано, не вистачало жіночої руки, тому навіть з першого погляду можна було зрозуміти, що тут живе самотній холостяк.
Переглянувши ранкові новини по телевізору, Сергій вирішив з’їздити до магазину, для того, щоб купити продуктів на вечір. До того ж, непогано було б взяти подивитися якийсь фільм напрокат у відділі, де продають диски.
На вулиці було холодно. У цьому році літо взагалі вдалося якимось холодним, особливо по вечорам. Часто шли дощі, але сьогодні було ясно. Сонячні промені ласкаво падали на навкруги. Дув легенький вітерець, який чимось нагадував морський бриз.
Сергій підійшов до машини, але раптом почув чийсь злий голос.
- Твоя таратайка перегородила мені виїзд з гаражу! – кричав він. Це був голос давнього знайомого. Володимир Гаченський завжди намагався посваритися з Сергієм. Це було зумовлено конкуренцією в роботі. Володимир теж працював психіатром. Його офіс знаходився неподалік від офісу Сергія, але тому вдавалося переманювати більшість клієнтів до себе. Через це почалися сварки.
- Неправда! Можна об’їхати по ґрунтовці! – відповів Сергій. Він дістав ключі від свого автомобіля.
- Нічого подібного! Наступного разу я проколю тобі всі шини!
Володимир підійшов трохи ближче. Він був, на відміну від Сергій, дуже худорлявим, тому дуже близько підходити не став. Боявся бійки. Але вже з такої відстані можна було побачити щось блискуче на його шиї. Здається, то був якийсь медальйон з дивним знаком, схожим на трикутник. Він нагадував символ масонів. Так, точно, піраміда зі всевидячим оком. Але особливої уваги на чоловік не звернув.
- Пішов ти! – гаркнув Сергій і захлопнув дверцята. Авто завелося швидко, тому через кілька секунд двір залишився позаду. Сірий не завжди пристібався пасками безпеки, коли їздив по місту. Цього разу дорога не велика. Виняток можна не робити.
Салон «лан сера» був чорним, не шкіряним. Легкий відтінок червоного біля дверцят та лобового скла допомагав водію відчувати себе комфортно та затишно. Машина була просто чудовою.
«Козел» - промайнуло в голові. Сергій увімкнув радіо. Злісні прокльони Володимира, що лунали з вулиці, витіснила легка музика. Це був джаз, який виконувався якимось невідомим американським закордонним виконавцем, але пісня була гарною.
Супермаркет знаходився недалеко, усього за кілька поворотів (можна було б дійти пішки й назад, потративши лише півтори години). Це була невелика крамничка, яка лише нагадувала смішну пародію на супермаркет, але його так було зручніше називати. Вона була не рівня «Великій кишені» або ще якомусь супермаркету з мережі. Довго шукати продукти не довелося, швидка їжа знаходилася на найвиднішому місці.
Додому Сергій повернувся лише під вечір, весь час їздив по місту, намагався розвіятися. Темрява вже почала спускатися на землю. Гараж набридливого Володимира був зачинений. «Що ж, якщо він так просить, то я поставлю свою машину перед виїздом», - подумав Сергій. Саме так він і зробив.
Піднявся на третій поверх, відчинив двері своєї квартири. Рідний дім. Тут завжди краще ніж деінде. І навіть, якщо в цьому місці тебе ніхто не зустріне, вдома все одно якось миліше.
Ввімкнув автовідповідача.
- У вас одне повідомлення, - сказав механічний голос, який дещо нагадував жіночий. Одразу ж після цього запустилося повідомлення.
- Сергію Костянтиновичу, це Анатолій. Завтра в мене важливі справи, День Народження у матері моєї дружини. Буде багато родичів та друзів. Не думаю, що це погано вплине на мою аутоагресію.
Анатолій теж був одним з пацієнтів Сергія. Він надто захоплювався екстремальними видами спорту. Спочатку все було не надто серйозно, але під час стрибка з парашутом він мало не загинув. Та жага до адреналіну не покинула його, тому дружина змусила звернутися до психолога.
Тим часом Сергій помітив у себе на тумбочці фотокартку. Звідки вона взялася? Адже її тут ніхто не залишав.
- Отже, - продовжувалося повідомлення, - . запишіть на мій час когось другого, добре? Я вам потім подзвоню. До побачення, - на цих словах повідомлення закінчилося.
Сергій підійшов до тумбочки. Поглянувши на фотографію, різко відійшов назад. На його обличчі виступив піт. На картці був зображений він сам, зарізаний ножем. Труп був одягнутий у чорний похоронний костюм. Через білу сорочку просочувалася кров. Обличчя було блідим, майже синім.
- Якого біса?! – вирвалося за уст.
Раптом світло згасло, наче хтось різко вимкнув його і всю електроніку. Скоріш за все, це неполадки у мережі. Але Сергія зараз це не хвилювало. Його тривожило інше: хто залишив тут цю фотографію? Звідки вона взагалі взялася?
Позаду почулося чиєсь важке дихання. Здавалося, це був чоловік, який викурював по п’ять або шість пачок міцних сигарет на день. Він повільно наближався, стукаючи каблуками своїх черевиків по підлозі.
Сергій озирнувся. Він розумів, що в такій темряві не зможе нічого побачити, але тіло зробило це само.
- Хто тут? – запитав чоловік. Ніхто не відповів. Дихання все наближалось. Тоді Сергій дістав з кишені запальничку і запалив вогник. По спині пройшли мурашки. Страх посилився, що серце ледве не вискочило з грудей. Перед ним стояла страшна потвора, яка чимось нагадувала людину. Руки в неї діставали аж до підлоги, на спині можна було побачити горба. Її обличчя було порізане, що надавало цій істоті більш страшного вигляду. - О Господи! Ні, будь ласка! Ні!
Потвора схопила своїми довгими руками Сергія за шию, і той почав задихатися. Повітря ставало все менше й менше. Сергій хотів було пручатися, але зрозумів, що не може поворухнутися.
Запальничка впала на підлогу і вогонь згас. Разом з ним погасло й все буття.
***
В очі вдарило сонячне проміння. Сергій прокинувся з сильним болем у голові. З першого разу піднятися не зміг, але друга спроба була більш вдалою. У кімнаті був безлад. Настільна лампа завалилася додолу, поводом потягнувши за собою попільничку, в якій знаходилося декілька недопалків.
Але ж, що сталося вчора?! Невже це лише здалося? Стоп. Повинна була залишитися фотографія. Так, її треба знайти.
Сергій почав нишпорити по всій кімнаті. Раптом наткнувся на фотокартку.
Так, це вона. Невже це справді його тіло? Ні, не може бути. Він іще живий, а отже це хтось інший, дуже схожий на нього, або зовсім липа, проблема на комп’ютері за допомогою програми фото шоп. Скоріш за все, саме так воно і є. Треба буде з’їздити у фотоательє та перевірити. Але, що це за чудовисько?! Звідки воно взялося?! Трясця його матері!
Поснідавши легким бутербродом, схопив фотокартку та вийшов на вулицю.
День був такий самий як і вчора: легенький вітер, похмуре небо. Холодно.
- Ти знову поставив своє відро зі сміттям на виїзді з мого гаражу! – крикнув Володимир. Він стояв біля виходу з під’їзду, опираючись об стіну будинку. І знову майже блищав його жовтий медальйон. Мабуть, це було через його чорну сорочку, поверх якої він був одягнутий.
- Замовкни! Інакше я тобі так всиплю, що ти до кінця життя будеш через трубочку жерти! – не витримав Сергій. Зараз він був весь на нервах, тому нічого не міг з собою зробити. Кілька секунд він стояв просто дивлячись на Володимира, але, зрозумівши, що той вже не стане його чіпати, підійшов до машини та відімкнув дверцята. «Лан сер» чомусь не хотів заводитися. Сергій смикав ключ запалювання кілька разів, але авто лише видавало звук ввімкнення двигуна.
- Чорт! Та заводься ж ти!
Нарешті авто завелося і одразу ж рушило з місця. Сергій тиснув на педаль газу що було сили, автівка різко розігналася до сорока п’яти кілометрів на годину. «Повільніше!», - гаркнула підсвідомість, і Сергій зменшив швидкість. Він повернув наліво. Проїхавши ще кілька магазинів, помітив вивіску «Фотоательє», одразу ж зупинився.
Стоп. Спочатку треба привести себе до ладу. Спокійно. Не треба привертати до себе непотрібну увагу. Це на користь справі не піде. Люди завжди бояться тих, хто не такий як усі. Ти хочеш, щоб тебе боялися? Ні. Отже, вгамуй нерви, та вийди з машини.
Сергій відчинив дверцята та вийшов на вулицю.
Добре. Тепер йди до фотоательє.
Голос у його голові заспокоював. На хвильку здалося, що все вже минулося, як погані сни, як часто снилися йому в дитинстві, через те, що він дивився багато фільмів жахів на ніч. Але реальність жорстока штука.
Піднявшись сходами, Сергій відчинив двері фотоательє. Всередині було небагато людей, менше ніж завжди. Воно й добре. Якщо втнути якусь дурницю, сторонньої уваги не уникнути.
- Вам допомогти? – запитав чоловік у червоній сорочці з бейджиком, на якому було написано ім’я Степан. Це був молодий хлопець, напевно студент якогось математичного університету. Чому математичного? Мабуть, тому, що його прилавку лежить підручник з алгебри.
- Так, мені потрібно перевірити справжність цього фото, - Сергій поклав на скляний прилавок фото.
- Добре. З вас п’ятірка, - сказав студент, забравши фотокартку. Чому він не задає питань? Може, одразу звернеться до міліції? Ні, не схоже.
- Скільки чекати?
- Кілька хвилин. Це займе небагато часу, - сказавши ці слова, студент пішов у іншу кімнату, двері в яку знаходилися позаду нього.
Щоб відволіктися від неприємних думок, Сергій оглянув все приміщення. Так, ремонт тут непоганий: фірмові двері, пластикові вікна та інше. Мабуть, власник дуже багата людина. Можна заробити багато грошей, якщо закластися на те, що держава не виділить кошт на такий ремонт лише для фотоательє.
Двері с вулиці вкотре відчинились. У приміщення зайшла молода дівчина років вісімнадцяти. Відблиск від її червоних темних окулярів пройшовся по всьому прилавку, на якому знаходилися різні фотоапарати. Ні, не сенсорні, а старі. Ще мабуть з Радянського Союзу. Хтось міг би сказати, що фотографії, зроблені цими здоровенними «коробками», виходять дуже гарні.
Незабаром студент, як в голові назвав його Сергій, повернувся. В руках він тримав фото та кілька звичайних папірців.
- Що там? – зрушивши з місця, запитав чоловік.
- Фотографія справжня. Можу вас в цьому запевнити, - студент поклав фото на стіл. Побачивши його, Сергій не на жарт перелякався, адже на ній був зображений не понівечений труп, а мирський пляж з пальмами та хвилями.
- Я вам давав не це фото.
- Взагалі-то, сама це.
- На ньому був зображений труп! Мій труп! Де бісів труп?! – Сергій вже не витримував. Він би й далі продовжив галасувати, але відчув на собі стривожені погляди інших відвідувачів та клієнтів. Буде дуже не зручно залишатися в цьому місці, після того, що наговорив. - Я не божевільний! – сказав він на останок та вийшов геть.
Коли двері фотоательє хлопнули, щось змінилося. Реальність відчувалась набагато краще, прийшов спокій. Сергію здалося, що все те, що він бачив - це вигадка, просте жахіття, яке згодом забудеться назавжди. Ця фотографія з тілом, страшна потвора – лише сон. Скоріш за все, так воно й буде. Це була правда, в яку було легше повірити, правда, яка була більш сприятлива для нього.
Сергій сів у машину на місце водія. Він розслабив м’язи та закрив очі. Йому згадалася дружина…
Олена поправила пасмо свого довгого чорного волосся. Вона стояла посеред галявини в
лісі, що розташувався за містом. Двадцять другого червня, приблизно рік тому, вони з Сергієм пішли в похід на природу. Іноді так хочеться відірватися від копирсання великого міста.
Дружина, закривши очі, насолоджувалась сонячним світлом. Сергій лежав під деревом на голій траві. Поряд з ним стояла відкрита пляшка безалкогольного пива, горлечко якої він час від часу брав собі до рота. Його погляд, чітко спрямований на Олену, не рушав з місця. Чоловік спостерігав за своєю дружиною, і з кожною секундою впевнювався в тому, що вона найгарніша.
- Ти щось сказав, любий?
Олена поправила пасмо свого волосся…
Від думок Сергія відволік дзвінок мобільного. Чоловік дістав з кишені джинсів свій телефон марки «Nokia». Дзвонив Вишенський.
- Алло, - відповів Сергій, натиснувши на зелену кнопку, що була схожа на стаціонарний телефон.
- Добрий день! – голос Андрія звучав бадьоро. Може, йому вже стало краще. - Сергію Костянтиновичу, у мене до вас дуже серйозна розмова. Я чекаю вас біля вашого кабінету.
- Добре. Зараз третя, у мене як раз звільнилося місце для вас. Я зараз приїду.
- Чекаю, - Вишенський поклав слухавку.
Цікаво, що йому потрібно? Мабуть, щось трапилось, і судячи з голосу добре. Невже погані сни з дивними кольорами закінчилися. Ні, на це не можна сподіватися. Якщо їй не було один лише день, то це не означає, що їх й далі не буде. Невже Персен допоміг?
Сергій завів автомобіль натиснув на педаль газу. Їхав він десь пів години, можливо трохи менше. Сонце все ніяк не хотіло виходити із своєї схованки, незабаром почався дощ. Спочатку він був дрібним, дуже дрібним. Не чулося навіть, як краплі падали на дах машини. Згодом він посилився. « Ллє наче з відра!», - казали в народі. Краплі падали, утворюючи здоровенні калюжі, і звуки їх падання нагадували падання граду. Великої різниці не було. Так, почався справді сильний дощ.
Через тридцять хвилин машина зупинилася біля входу до офісу Сергія Костянтиновича. Він відкрив дверцята та швидко забіг у будівлю. Це його не врятувало. Одяг та волосся повністю промокли. Здавалося, наче саме в ньому він приймав душ.
Відчинив двері.
- Куди? – зі злістю запитала вахтер. Це була немолода жінка років п’ятдесяти. Із її
кабінки завжди лунав звук ввімкненого телевізора, а на столі лежала пачка сигарет «Style».
- До свого кабінету, - відповів Сергій.
- Сергію Костянтиновичу, я вас не взнала. Промокли під дощем?
- Авжеж. Вибачте, але я поспішаю. Мене чекає клієнт.
- Так-так. Звичайно. Багато працюєте останнім часом, - посміхалася вахтер.
Сергій тільки кивнув. Витерши з лоба краплі води, почав підійматися по сходах.
Можна було, звичайно, скористуватися ліфтом, але чомусь про нього Сергій зовсім забув. П’ятий поверх. Людей зовсім немає, кілька лав, вікна, через які було видно вулицю, ціла купе дверей, що вели в різні кімнати. Це був поверх приватних підприємців. На лаві, що знаходилися біля дверей, які вели у кабінет Сергія, сидів Вишенський. Руки він тримав у кишенях свого піджака, поряд лежала парасоля. Виглядав він набагато краще ніж раніше.
- Добрий день! – привітався він.
- Та не дуже, Андрію. Бачите який дощ.
Вишенський тільки посміхнувся. Він глянув на Сергія.
- Вам, здається, не завадило б підсохнути.
Сергій не звернув уваги на гумор свого пацієнта. З кишені куртки він дістав ключі та
вставив його у замкову щілину. Клацнув замок, рука повернула ключ направо, і знову клацнуло. З легеньким скрипом відчинилися двері.
- Заходьте, - сказав Сергій і, переступивши через поріг, відчув різкий біль у голові. Все навколо втратило барви. Світ став чорним і блідим. Психолог втратив свідомість.
***
Знову? Щось дуже часто за останній час. Скоро це почне ставати поганою звичкою, яка проявлятиме себе у самий непідходящий момент.
Щойно прокинувшись, Сергій зрозумів, що прив’язаний по руках і ногах мотузкою до стільця, що стояв у нього в кабінеті. На нього він зазвичай не сідав. Іноді, коли треба було дістати якусь книгу з полиці, використовував в якості підставки. Але зараз зовсім інша ситуація.
За вікном досі йшов дощ. Невідомо скільки Сергій був у відлучці. Можливо, кілька годин. Запланованих зустрічей у нього було лише дві, але все це вже не важливо. Допомоги чекати нема від кого.
Поряд стояв Андрій Вишенський зі здоровенним ножем у руці. Він дивився на Сергія спокійним поглядом, наче зовсім не нервував. Це на нього не схоже, дуже не схоже. Його характер не дозволив би спокою, якщо він збирався вбити людину.
- Прокинувся?- запитав Вишенський. Він підійшов ближче на кілька кроків.
- Що коїться?
- Я тебе вб’ю. Ось і все. Розумієш, я не хочу цього, але якщо я тебе не вб’ю, він не
залишить мене у спокої. Вчора він мені все пояснив, запропонував угоду, і я погодився. Тому ти повинен померти.
- Хто він? Про кого ти говориш?!
Андрій підійшов ще ближче. Тепер відстань зменшилась настільки. Що Вишенський легко міг зарізати Сергій ножем, навіть повністю не протягуючи руки.
- Чорний чоловік. Пам’ятаєте, я вам про нього говорив. Він приходить разом з кольорами.
Тепер Сергій зрозумів, що Андрій остаточно з’їхав з глузду. Тепер йому не психолог потрібен, а дуже гарний психіатр з клініки.
- Ти ненормальний, - спокійно сказав Сергій. Мотузка натерла руки, які намагалися
звільнитися. На щастя досвіду у Вишенського у цій справі було не багато, тому розв’язати вузол було не такою ж важкою справою. Ще трохи і все.
- Ні. Я лише хочу жити, - Вишенський поглянув на годинник. - Вже рівно п’ята вечора. Час настав. Так сказав чорний чоловік.
Чорт! Невже все закінчиться так? Треба поквапитися з мотузкою. Ще трохи й…все. Так, вузол розв’язаний!
Сергій скинув мотузку з рук та схопив Андрія за правицю, в якій знаходився ніж. Вишенський спробував пручатися, вдарив психолога по спині, але той не звернув на це уваги. Він був більшим та сильнішим за свого супротивника. Заняття спортом у молоді роки виявилися корисними.
З третім ударом по руці, Вишенський відпустив ніж. Він впав на підлогу поряд з стільцем. Зрозумівши, що тепер серйозної загрози Андрій не представляє, Сергій різко розвернувся й вдарив його по обличчю. Удар був настільки сильним, що Вишенський впав та вдарився головою об робочий стіл. Здається, голову не розбив. Отже, вбивство не повісять.
Сірий схопив ножа та швидко звільнив ноги від мотузок. Тепер все. Треба викликати міліцію. Сергій підійшов до Вишенського, той був непритомний. Добре. Раптом заболіла голова. Біль посилювався з кожною секундою і через вже скоро став нестерпним.
- Чому я не здивований? – запитав хтось. Голос звучав з сторони дверей.
- Хто тут? Що відбувається?!
Здивуванню Сергія не було кінця, коли він побачив чоловіка в чорному. Чорний плащ, чорний капелюх, чорні чоботи, він звався чорним чоловіком не просто так. Невже він справді існує? Чи може це все лише уява? Ні, не схоже.
Чорний чоловік підійшов до Сергія.
- Схоже, що Вишенський не виконав свого завдання. Прикро.
- Хто ти? Що тобі потрібно?
- Тепер це неважливо. Тобі залишилося недовго.
Раптом Сергій почав задихатися. Здавалося, повітря повністю зникло з простору. Та й сам простір почав потроху зникати. Сірий випустив ніж, і той з гуркотом впав на підлогу. Знову. Життя почало виходити. Рука сама зробила це.
Капелюх, що прикривав обличчя чорного чоловіка, злетів додолу. Простір та повітря повернулися. Сергій побачив, що перед ним стоїть Володимир.
- Ти?! – захекано, хриплим голосом запитав Сергій.
- Так, я! – Володимир нервував. Він засунув руку в кишеню свого плаща та витягнув
з неї маленький револьвер. - Не підходь, а то я стрілятиму!
- Як ти все це зробив?! Як це може бути?!
- Це гіпноз! Невже було так важко здогадатися?! І фотографія, і те чудовисько у твоїй вітальні! Мій амулет тебе загіпнотизував. Це чоловік, - Володимир кивнув головою в сторону Андрія, - мав тебе зарізати. Звинуватили б його, а всі твої клієнти перейшли б до мене!
- Це все лише через роботу?! Ти зовсім з глузду з’їхав?! – Сергію хотілося вибити пістолет з рук цього схибленого, але, зауваживши його нервовий стан, не став цього робити. Тут треба було діяти інакше.
- Це для тебе лише робота, а для мене – сенс життя! Ти хоч знаєш. Скільки років я вивчав психологію?! Скільки людей я вилікував за допомогою гіпнозу?! А ти забрав у мене все! Настав час платити!
На мить Сергію здалося, що він вагається. Це було видно по очах. Може, він не стане цього робити через страх? Спробуймо.
- Давай, - спокійно сказав Сергій. - Стріляй. Я з того світу подивлюся, як ти будеш сидіти у в’язниці.
- Замовкни!
Володимир все ніяк не міг натиснути на гачок. Раптом прокинувся Вишенський. Побачивши Володимира він зрозумів, що саме він той самий Чорний чоловік. Його охопила злість та ненависть. Андрій схопив ножа та відштовхнув Сергія в сторону.
- Зараз ти у мене отримаєш! – крикнув він.
- Не підходь! Я стрілятиму!
Андрій кинувся на чоловіка у чорному плащі. Пролунав постріл. Сергій побачив, як впав Андрій. Він був застрелений. Потім, з тяжкими стонами, впав Володимир. Він був зарізаний.
В голові пролунала лише одна думка: «Вони вбили один одного.»
***
- Мені треба буде задати вам кілька питань, - сказав чоловік у формі міліціонера.
- Так, звичайно. Зараз. Почекайте, будь ласка, доки згасне сигарета, - Сергій зробив
ще одну затяжку. Детектив відійшов подалі.
Дощ вже закінчився. Сергій стояв на вулиці та спостерігав за там, як увозять тіла. Йому було сумно, дуже сумно. Щоб відволіктися, він почав згадувати дружину. Пікнік у лісі.
Олена стояла на галявині, насолоджуючись сонячним промінням. Вона поправила пасмо свого волосся і запитала:
- Ти щось сказав, любий?
Сергій подивився на дружину. Миттєвим поглядом він оглянув її тіло і відповів:
- Ні.
ID:
277151
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.08.2011 19:17:19
© дата внесення змiн: 26.08.2011 19:17:19
автор: artem43
Вкажіть причину вашої скарги
|
