Я відчуваю тихий подих ночі,
І ніжний шелест верб
навіює на мене якийсь страх
Дивлюсь у небо, й розумію я,
Що досі іще твоя,
Хоч вогник твій погас.
Я розумію, що для тебе я нічого
І розумію, що була і я ніким,
Але душею я завжди з тобою,
Хоч ти сказав мені піти.
Піти з життя твого назавжди,
Забути все, бо і нічого не було,
Сказав піти, бо так для тебе буде краще,
І ти забрав усе своє тепло.
І я пішла,
не оглядаючись у цю шалену осінь.
Ступала крок за кроком,
Й вже побачила весну,
Яка мені своє тепло віддала
Вселила в мене віру у життя
Навчила мене знову посміхатись,
І зрузуміти дала, що я ще жива.
І я раділа подихові вітру,
І краплям прохолодного дощу,
І сонця спалаху,
Що зустрічав мене щоранку
Раділа я цьому прекрасному життю.
З весною забувала я про все на світі,
Та тільки ти жив в спогадах моїх,
І я ніколи ні на мить не забувала
Очей усміхнених твоїх.
Хоч як вітри не віяли у серці,
Не вигнали із нього погляд твій
Як сонце мені душу не палило,
Та не зуміло спогадів сумних
спалити вир
і як цей теплий дощ не омивав би мою пам’ять
у ній навічно залишився ти,
і ні весна ,ні всі її принади
не змусять спогад
просто взяти і піти.
Хоч в спогадах багато сліз і муки,
Але там є хоч трішки ніжності й тепла.
Тому залишу я цю нашу осінь в серці,
У пам’яті , на все своє життя.