Друга половина дня видалася сонячною і вже не було сіріючих хмарок. Дрижаки зникли щойно сонечко обійняло кожного, хто вийшов з-під дерев. Тіні гілок розповзалися у всі сторони, як ті сірі змії. В повітрі відчувалася післяполуденна дрімота.
Крокуючи собі понад перилами, через які, як вчили раніше дорослі, не можна було перехилятися, з навколишнього шурхоту трав і гомону листя в кронах каштанів і верб навідуються дивні спокійні думки про тишу. Схоже її можна просто слухати, спокійно вбираючи накопичену за століття мудрість.
Звісно, це не та гола мовчанка, коли жодного звуку в цілім, здавалося, світі, хай про неї колись потім, а та тиша, в якій віддзеркалюється кожен кущ, кожна ромашка, кожна грудка землі, перемішаної разом з піском й комашками. Слухаючи таку поезію світу флори і фауни, не відволікає нудне торохкотіння радіохвиль, на яких прокручують засмальцьовані треки, не складаються в монолог або й діалог слова вуст одного чи ж бо пари. Тут все гармонійне, повсюди та солодка дрімота й дзвінка тиша змішуються в коктейль прекрасного життя. І саме в такі миттєвості приходить думка, що життя - неймовірно хороша річ, щоб її витрачати на повсякденні поїздки й біганину. Думається, що все буде добре, бо інакше просто бути не може.
Пройшовши два-три крутих вихиляси стежки - бруківки й обходячи товстелезний стовбур давнього клена, хочеться доторкнутися до перил. Зупинка біля найкращого місця, з якого видно аж ген за широку річку, приносить задоволення, бо до спокою в душі додається ще погляд на милі серцю широти. Он де поїхав потяг, випустивши вгору стовп пару чи пак диму, а посередині річки набирає ходу якась посудина, що ледь-ледь тримається на поверхні не зачерпуючи прісну воду. І тут, і там є острівки у цілому морі зелені, яка переливається й гойдається, мов хвилями колихається.
Слухати тишу неважко і при цьому просто дуже приємно. Не кожен день дозволяє ввібрати такі хвилини. Шкода, бо так би й блукав собі до скону не відриваючись від пісні тиші.