Темно вже, як вночі. Хоча зараз лише шоста година вечора. Шумне, гамірне місто зводить з розуму. Сигнальні гудки авта глушать і терзають мої вуха. Всі й усе кудись мчить, розмиваючись в очах. Навіть одинокими здаються ліхтарі, які освітлюють цей колообіг жаху,спостерігаючи згорбившись гордовито згори. Яскраві фари ріжуть очі і роблять цей вечір ще нестерпнішим.
Завмру на мить. Заплющу очі.Промовлю крізь головний біль:
«Зима, прийди, прийди будь ласка!
Зміни тут все. Створи тут казку!
Нехай засяють в небі зорі!
І люди більш не будуть в горі!»
Промовка, промовка…
Аж тут відчуваю, як тепла сніжинка спустилась на мої вії і зігріла мою душу, розтанувши потекла сльозою щастя по моїй щоці. Усмішка радості на лиці. У цей грудневий вечір почав пролітати сніг. Цей сніг був ніби спасінням. Саме так, він рятував душі людей, таких сірих, буденних, засмучених, розлючених людей. Сніг розтопив найзакритіші серця.
Ось так… Не весь то сніг, що холодний… Не всі то гудки авта, що нестерпні… Адже це можуть їхати вантажівки з Кока-Колою… Свято наближається… Свято наближається.