Режим моїх фантасмагорій – період зламаних хребтів,
країна схилених голів, епоха стоптаних колін
у вигині спини сумнім.
А зараз я повім історію про інше – святу історію любові, де двох сердег спіткала нагла смерть.
Причиною того в той час були суспільна думка, чутки і різні пересуди – порочності суспільної хмарки.
Отож почнем з самого місця:
Він хвацько розстебнув ширінку і миттю вихопив пістоль:
- О зебро снів моїх юнацьких!
- О лицарю збезчещених надій!
Дощ падає на дроти. Телефонні. Вони мокрі і самотні. Тому тужно гудять. Дощ тихо стукотить. Краплинки розбиваються об мокрі мертві спини. Ці спини довгі і худі, почорнілі від щоденної напруги. Вони прогнулися від пустоти щоденно вічних слів. Німотні учасники тисяч чужих розмов, постійно несвоїх емоцій. Це гнітить їх ще більше.
- Моя ти дірко у човні!
- Там, де в пузатих складках плодяться мікроби, там моя пристрасть закипає потом, пастуше дум моїх овець! Мій водолій життєвих соків, прийди ж, прийди! Прийди! Прийди!
- Ні, я не можу, моя Жозефіно! Я маю долг - збирати наріжне каміння!
- Мій Водолій життєвих соків – хіба кайлом спрацьованих народів ти честь собі здобув? Про що дзюркоче піт в прооринах чола твого, які снують ідеї по черепа твого будівлях?
Нам знадобиться кухлик чаю і шматочок хліба. Ми всадовим за стіл цей новий день. Я гомонітиму з тобою, з ним, а ви – зі мною. Розмова потече у даль. А потім він дістане з торби подарунки – нову надію, зерна нових мрій. І оживуть старі, зачахлі, висохлі думки, заб’є-пульсує давно-давним забуте джерело. Впадуть колодки із старих повіток, де ми тримаєм сокровенний той вогонь, що тлів так вірно кожну вересневу ніч, коли безсило піднімалися з колін й закінчивши молитву йшли до сну ми.
- Барильця губ пошерхлі як стара мотузка. О, не кажи таке, благаю помовчи! У цій стражденній хвилі чути луск – то тріснула галузка, а з нею і моя любов – на друзки. Все потонуло у безжаллі дум.
Сніг м’яко ковзав по куполах церков і прилипав до хрестів. В снігу біля брами хвіртки, що вела до дзвіниці лежала закривавлена рука. Далі в снігу розпростерлось її продовження. Але ці двоє лементливих закоханих – їм не було ніякого діла до цього тіла, а проте воно і планувало, і вже через декілька днів мало нагло влізти в їхнє життя і наробити там каки. А поки що, поки сюжет собі розвивається, давайте пошкрябаємося в пузо і задамося отаким питанням, а опісля почитаємо віршець.
‘Хто вони – політологи? Тисячі студентів, розкидані по всій країні, що кожного ранку прокидаються у своїх закапелках і потроху висуваються на пари в десятки університетів. Що вони їдять? Як одягаються? Про що мріють та як проводять свій вільний час? Хто вони, ті що п’ять днів на тиждень сидять в маршрутках, сплять у тромбах, знаючи, що роботу за спеціальністю знайдуть одиниці з них. Про що переживають ці майбутні безмовні працівники базарів?’