Оповідки старого склерозника

Режим  моїх  фантасмагорій  –  період  зламаних  хребтів,  
країна  схилених  голів,  епоха  стоптаних  колін  
 у  вигині  спини  сумнім.


А  зараз  я  повім  історію  про  інше  –  святу  історію  любові,  де  двох  сердег  спіткала  нагла  смерть.  
Причиною  того  в  той  час  були  суспільна  думка,  чутки  і  різні  пересуди  –  порочності  суспільної  хмарки.
Отож  почнем  з  самого  місця:
Він  хвацько  розстебнув  ширінку  і  миттю  вихопив  пістоль:
- О  зебро  снів  моїх  юнацьких!
- О  лицарю  збезчещених  надій!
Дощ  падає  на  дроти.  Телефонні.  Вони  мокрі  і  самотні.  Тому  тужно  гудять.  Дощ  тихо  стукотить.  Краплинки  розбиваються  об  мокрі  мертві  спини.  Ці  спини  довгі  і  худі,  почорнілі  від  щоденної  напруги.  Вони  прогнулися  від  пустоти  щоденно  вічних  слів.      Німотні  учасники  тисяч  чужих  розмов,  постійно  несвоїх  емоцій.  Це  гнітить  їх  ще  більше.
-  Моя  ти  дірко  у  човні!
- Там,  де  в  пузатих  складках  плодяться  мікроби,  там  моя  пристрасть  закипає  потом,  пастуше  дум  моїх  овець!  Мій  водолій  життєвих  соків,  прийди  ж,  прийди!  Прийди!  Прийди!
- Ні,  я  не  можу,  моя  Жозефіно!  Я  маю  долг  -  збирати  наріжне  каміння!
- Мій  Водолій  життєвих  соків  –  хіба  кайлом  спрацьованих  народів  ти  честь  собі  здобув?  Про  що  дзюркоче  піт  в  прооринах  чола  твого,  які  снують  ідеї  по  черепа  твого  будівлях?
Нам  знадобиться  кухлик  чаю  і  шматочок  хліба.  Ми  всадовим  за  стіл  цей  новий  день.  Я  гомонітиму  з  тобою,  з  ним,  а  ви  –  зі  мною.  Розмова  потече  у  даль.  А  потім  він  дістане  з  торби  подарунки  –  нову  надію,  зерна  нових  мрій.    І  оживуть  старі,  зачахлі,  висохлі  думки,  заб’є-пульсує  давно-давним  забуте  джерело.  Впадуть  колодки  із  старих  повіток,  де  ми  тримаєм  сокровенний  той  вогонь,  що  тлів    так  вірно  кожну  вересневу  ніч,  коли  безсило  піднімалися  з  колін  й  закінчивши  молитву  йшли  до  сну  ми.
- Барильця  губ  пошерхлі  як  стара  мотузка.  О,  не  кажи  таке,  благаю  помовчи!  У  цій  стражденній  хвилі  чути  луск  –  то  тріснула  галузка,  а  з  нею  і  моя  любов  –  на  друзки.  Все  потонуло  у  безжаллі  дум.
Сніг  м’яко  ковзав  по  куполах  церков  і  прилипав  до  хрестів.  В  снігу  біля  брами  хвіртки,  що  вела  до  дзвіниці  лежала  закривавлена  рука.  Далі  в  снігу  розпростерлось  її  продовження.  Але  ці  двоє  лементливих  закоханих  –  їм  не  було  ніякого  діла  до  цього  тіла,  а  проте  воно  і  планувало,  і  вже  через  декілька  днів  мало  нагло  влізти  в  їхнє  життя  і  наробити  там  каки.  А  поки  що,  поки  сюжет  собі  розвивається,  давайте  пошкрябаємося  в  пузо  і  задамося  отаким  питанням,  а  опісля  почитаємо  віршець.
‘Хто  вони  –  політологи?  Тисячі  студентів,  розкидані  по  всій  країні,  що  кожного  ранку  прокидаються  у  своїх  закапелках  і  потроху  висуваються  на  пари  в  десятки  університетів.  Що  вони  їдять?  Як  одягаються?  Про  що  мріють  та  як  проводять  свій  вільний  час?  Хто  вони,  ті  що  п’ять  днів  на  тиждень  сидять  в  маршрутках,  сплять  у  тромбах,  знаючи,  що  роботу  за  спеціальністю  знайдуть  одиниці  з  них.  Про  що  переживають  ці  майбутні  безмовні  працівники  базарів?’

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249629
Рубрика: Нарис
дата надходження 26.03.2011
автор: bodiadub