Закотилось помаранчеве небо,
Наче в’яле око,
Позбуваючись світу свідомості.
Мерзнув незайманий пляж,
Обперезаний тінню
Втомлених сутінків.
Ми ніжились на горизонті,
Смарагдового виступу,
Що височів над жовтим океаном.
Пломенів останній вогник,
Осіняючись напівживим
Промінням.
Мої натхненні очі загорілись,
Я майнув незримим поглядом
У далечінь голубизни.
Золотоволоса супутниця,
Почувши амурну невагомість,
Глянула моїми очима.
Ми дуетом провадили обрій,
Що, загорівшись тьмяною усмішкою,
Пригадав земну педагогіку…
Апельсиновий обрій всохне,
Знаменуючи епілог
Сонячної фантастики.
День закутає її безцінний
Шедевр у безпросвітному
Сувої ночі.
А нічка, необачна, сховає
Чарівне творіння за блідою
Рамкою спогадів.
Але коли велика зоря
Осяє царственні скарби,
Феєрія відродиться...
І я наново гайну до зеленої
Оази, де рятуватимусь із феєю в
Огненному мареві пляжу.
І на горизонті жовтогарячої мрії
Леліятиму
Романтичну вічність…
Досить не погано... Я б сказала що у цьому щось є...
