Дні повільно стікали з пораненого життя, паралізуючи його. Життя перетворювалось на мотлох, на купу тухлого м’яса. Кістки, які тримали, моє життя в купі, спопелились тоді, як з мого життя пішов він. У мого життя була зруйнована нервова система, і воно стало психічно хворим, неврівноваженим. Моє життя ні з ким не спілкувалось, бо було заражене усіма венеричними хворобами. Усі, хто спілкувавсь зі мною, підхоплювали від мене вірус чуми, а лікуватись було важко, лише ампутувавши його збудник, тобто мене. Анатомія моєї душі тепер була нікому не відомою.
Імперія моїх страждань ставала все міцнішою. Здавалося, вони мають перетворитися у грандіозне збочення, а саме у онанізм. Я застрягла у коридорах самотності, де застрягають грішники, невдахи, пророки чи прокажені. Іноді я переміщуюся у печери та ущелини (там переховуються ті, що знаходяться на крайньому етапі відчаю). Самотність необхідна мені для знаходження внутрішньої врівноваженості.
На певний час моє життя атакували судоми. Моє існування стало німим та сліпим. Судоми не дозволяли тілу рухатися, а якщо хтось робив найменші спроби поворушити моїм тілом, то моє життя кричало від болю, який спричинювали ці мінімальні рухи. Життя відчувало себе безглуздим, і з кожним подихом втрачалося бажання робити наступний подих. Життя стало гнилим шматком м’яса, купою вонючих нутрощів. Сліз не залишилось. З’явилося нове хобі, яке називається «Пусті намагання вичавити із себе сльози». Моє життя потрібно було запхати в дурку, а не його тримали серед здорових людей...
