Память боляче й вперто рвала старі, здавалось, давно загоєні рани. Рани, які заважали будувати фундамент щастя. Память завжди все псувала, тому
нікого не здивувало, що вона доволі часто все псує. Память не мала ніякого впливу настрій.
Настрій завжди був пригнічений. Єдине, що не дозволяло накласти на себе руки - надія.
Десь глибоко у собі Душа очікувала чогось хорошого. Душі якось все одно, що життя тупо знущається з неї.
Душа на все закривала очі. Часом їй кричали "Досить, знімай рожеві окуляри і живи сірими буднями!"
Та ніхто не здогадувався, що будні у Душі були не сірі, а прозорі. У буднів не було кольору, він просто зник. Зник, як зникала
посмішка з обличчя душі. Нічого неграє такої важливої ролі як надії. Саме надіє вміє пробачати та далі на щось сподіватись.
Часом і у неї бувають нервові зриви, але у випадку Душі, це лише квіточки.
Її легені були наповнені надією. Повітря втратило свою вагомість ще тоді, коли Душа дозволила собі заплакати у інших на очах.
Саме тоді повітря перетворилось на густу, неприємну речовину, яку було так важко вдихати. Спочатку Душа відмовлялась від
повітря, та фізична потреба взяла гору. Вона навчилася дихатим тим, що було потрібно саме їй. Згодом повітря було не важливим,
важливими стали увага та потрібність кому-небуть. Уваги Душа так і не дочекались. Істоти лише брали у Душі те, що було потрібно їм:
тепло, посмішки та підтримку. Вона чудово розуміла, що її просто використовують, але надія, що вона може бути потрібна, що її можуть любити, що вона може мати друзів, що вона може жити стабільним життям не дозволяла опустити руки. Душа навчилася закривати очі і не дивитись на егоїзм. Вона постійно переступала
через свої принципи та гордість і дозволяла бути поруч.
Так минав не один дені і не один місяць... В Душі й далі жила надія. Усі почали дивуватись цій нереальній здатності душі виживати.
Кожен щоразу намагався перевірити витримку надії. Весь час Душу розчаровували, весь час намагались знищити оте невмируще та тендітне.
Їй здавалось, що от-от буде кінець, але його чомусь не було. Вона перестала сприймати реальність серйозно. Нікому не вірила, мабуть, надія її залишила.
Усідивувались, що ось так раптово душа здалась. Шоу закінчилось, а йти чомусь не хотілось.
Все ж рештки надії повернулись на своє місце.. Але душа їх заховала... Замотала у целованову торбинку і завязала на міцний вузлик, який не так просто розвязати, а кульчок заховала глибоко у собі. Тепер він практично не доступний...
