Сонячне проміння злегка торкнулося моїх повік, і я прокинувся. Спати на м’якій, але трохи вологій від роси траві зрештою краще, ніж у провулку великого міста. Мені здається, що Рим – найбільше місто у світі. Тут завжди вирує життя. Безліч людей весь час шукають тут своє щастя. Але чи знаходять? Для мене щастям є те, що я маю що поїсти цього ранку. До того ж вчора на базарі я поцупив гаманець одного багатія (ніхто й не помітив!), і тепер я маю гроші,щоб не голодувати увесь наступний тиждень.
«Життя у мене не таке вже й погане, - думаю я, йдучи до міста. – Мабуть, все робиться на краще». Адже, якби я залишився під опікою батька, то був би подібний рабові. Але він не захотів визнавати мене, тоді ще зовсім немовля, і залишив напризволяще. Добре, що знайшлися добрі люди, які не дали мені померти. А ще вони навчили мене ремеслу справжнього крадія.
Попереду мене йдуть хлопчик і дівчинка. Вони на кілька років молодші за мене. Мабуть, поспішають до школи. І чого їх там можуть навчити? Хіба що, як правильно говорити і, як підкорятися батькам!.. Мені моя свобода дорожча.
А ось і Колізей. Щось тут нині дуже багато людей. Це означає лише одне – відбуваються гладіаторські бої. Декілька разів я зміг пробитися до першого ряду і подивитися на це видовище. Воно було одночасно і жахливим, і захоплюючим. Тоді імператор наказав гладіаторам битися на смерть… А другого разу я бачив, як неозброєного гладіатора виштовхнули на арену, де він знайшов свою смерть від зубів та кігтів диких звірів.
Здається, я помітив у натовпі знайоме обличчя. Це ж той торговець, який спіймав мене, коли я намагався поцупити яблуко (йому що шкода одного яблука?!). Краще мені звідси швиденько втекти.
Втомившись, сідаю біля фонтану. Набираю у долоні води і п’ю. День доволі спекотний. Мене захищає тінь від будівлі. Починаю мріяти про те, як виросту і стану дуже сильним, тоді я піду до армії і буду воювати, здобуду перемогу у якій-небудь важливій битві і стану привілейованою особою. Тоді у мене буде все, чого я тільки забажаю!
Бачу, як посеред вулиці маленька дівчинка звертається до перехожих з проханням дати їй хоч якусь копійчину, щоб купити хліба.
Мені лише дванадцять років, але я добре знаю, що таке намагатися вижити у Римі. Підходжу до дитини і віддаю їй усі гроші, які здобув учора. Зрештою я зможу вкрасти ще.
Незважаючи на усі негаразди, що випадають на моє життя щодня, я люблю Рим. Це – моє місто. І я сподіваюсь, що колись воно стане найкращим у світі. Але поки що тут панують інші закони, перед якими я безсилий… Та одного разу я буду в змозі щось змінити на краще. Принаймні я у це вірю!
