Чомусь, з кожним днем все більше і більше мені здається що мій світ вигаданий. Навіть сім'я і та якась ніби збіговисько акторів провінційних театрів, а гра в цьому епізоді п'єси - примусова. Дружба - взаємний обмін цигарками, у скрутну для тебе хвилину, чи плітками, кохання - фанатичне, і не я фанат. І ніби все добре, але постійно чогось не вистачає, ніби щось всередині каже:"Хочу ще!"
"Чи справді я живу?" - час від часу пробігає думками, залишаючи після себе "гусячу шкіру". Все ніби бутафорське. Люди на вулицях бігають, зовсім не думаючи про плинність часуі те, що з ними станеться завтра.
Ти ідеш, в обличчя дме холодний вітер, від чого тобі невимовно неприємно, а заплющивши очі, ти бачиш величезний пропеллер - вітряк, який хтось дужою рукою розкрутив і він зупинить не може. Сонце нагадує прожектор, яскравість світла якого регулює певна особа. Все - несправжнє. Вдихаю на повні груди повітря і відчуваю задушливий запах пластику, запах , що вбиває мене.
Всі брешуть! Навіщо? Постійновигадки та брехня вбивають добро навколо, якого залишилось так мало. Люди вбивають інших людей, матері народжують дітей заради грошей, тітонька в магазині дурить кожного, як мінімум на 50 копійок, малеча знущається над дідусем в інвалідному візку - невже це все кимось детально продуманий сюжет?
Смерть головного героя! А що як я помру? Що станеться, невже всі актори стануть вільними? А що станеться зі мною? Єдиний варіант врятуватися - це смерть,швидка і безболісна. Лише тоді я буду вільна. Більше ніколи не доведеться усміхатись сосідам, яких я бачити не хочу і вітатись з тими кого я ненавиджу. Не доведеться псувати життя батькам, вони нарешті відпочинуть, почнуть жити для себе. Будуть вільними як і я, без обов'язків та звинувачень. Ви всі мабуть тільки і чекаєте цього, але я не подарую вам цього.
