А вона не вірила тільки в біль. Адже він – все її життя. Всі казали що вона наївна… Наївні… Вона була занадто сміливою щоб померти і занадто сильною аби жити. Вона не вірила в своє щастя, але кожної ночі плакала, бо ніколи не буде з Ним. Її називали «закоханою в небо», а вона просто не хотіла аби хтось побачив її сльози. Вона довіряла тільки тиші, бо ніхто окрім неї не чув її. Вона раділа сльозам, бо лише вони тихо стікаючи по її блідих щоках заміняли руки найдорожчої людини. Вона картала себе за те, що вірить в його казки, але не хотіла дивитись у реальність, там його немає… Вона годинами сиділа на гойдалках, слухала музику і бродила по пустих вулицях. Її вважали дивною, уникали, боялись. Ніхто зі знайомих не звертав на неї увагу, але гуляючи містом її проводжали захопленими поглядами. Вона любила запах кориці і ромашки. Раділа дощу, так, як інші сонцю. Осінь була її життям. Вона марила минулим і холодно відштовхувала майбутнє. Вона була самотньо, нікому не потрібною, звичайною, на її думку, дівчиною. Вона не вірила нікому, ніхто ніколи не бачив як вона плакала. Вона була тою, яка завжди заспокоювала усіх, але її заспокоювали тільки сльози. Її гріли тепла кава, рукавички і усмішки рідних. Отакою вона була, не такою як усі, частиною усіх, пустою для всіх, життям для думок. Ніким, ніким в житті дорогих їй людей, але принцесою болю и сліз.
