...Коли у місто приходить Осінь, вона одночасно приходить у мою душу. Стеле там килими з жовтогарячого листя, наливає по вінця дощу і включає сумну музику... Осінь відкриває простір для серця, заставляє його битися по-новому, битися зі самим собою. А потім губить від мого серця ключі і залишає його назавжди відкритим.
Йдучи вузькими вулицями, помічаю під ногами листя, зів'яле жовте листя... Три жмутки - якраз досить. Кидаю його на вогонь терпіння, мовчу. Розчарування? Біль? Жаль? Ні, Осінь не принесла в мою душу смуток, вона лише розбудила колишні спогади. Теплим осіннім вітром ввірвалася в свідомість, погасила останню свічку забуття і, тихенько приспівуючи, сказала:
- Ти ж його кохаєш?..
Я затуляю вуха, я тікаю від самої себе... І повертаюся. Мої пошуки щастя часто завершуються звичайною втомою.
А Осінь триває. Вона продовжується тут, в моєму зболеному серці. Поселяє поруч ще й незвичні аромати, загортає в пелену солодкого сну. Не відпускає. І нехай. Ми з нею напевно станемо найкращими подругами.
Я п'ю міцну каву і дивлюсь у вікно. Цього ранку все змінилося: на деревах немає вже жодного листочка, земля прибрана в усе біле. Так, це Зима. Щаслива білосніжна наречена... Це не для мене. А де ж Осінь?.. Вона поруч, проситься назавжди у мою душу. Нехай іде. Тут більше немає місця для наївності.
Можна любити Осінь за жовте листя чи бабине літо. Можна любити її за небо і тишу. Я ж люблю Осінь за те, що вона не дає мені забутися, повністю поринути у відчай. Вона накладала мені на рани зів'яле листя, змивала дощем мої сльози. Осінь аплодувала стоячи, коли я танцювала свій останній меланхолійний вальс.
" Можна любити її за небо і тишу. Я ж люблю Осінь за те, що вона не дає мені забутися, повністю поринути у відчай. Вона накладала мені на рани зів'яле листя, змивала дощем мої сльози. Осінь аплодувала стоячи, коли я танцювала свій останній меланхолійний вальс."
