Це не зовсім вигадана історія. Насправді жила-була жінка, звали Рамоною. Її ніхто толком не знав. Відомо лише, що приїхала вона з Закарпаття, лишивши чоловіка, двох дорослих дітей, і гарний будинок. Вона любила жартувати... і пити горілку, говорили, що сиділа ні за що ні про що. Коли померла - пів дня пролежала на видному місці, і ніхто не підійшов... думали п’яна. Вона відійшла в той світ скрутившись як зародок, руки поклавши під щоку. Про цю деталь мені розповіла мама... після того як я дала їй прочитати „Один день з життя”. Виявилось я не помилилась, в смерті вона була саме такою, а от в житті, не знаю... але хіба це так важливо? Про неї ніхто не згадував при житті, то може після смерті пам’ятатимуть?..
Один день із життя
Сіріло. Просиналися пташки, веселим щебетанням підіймаючи свою поневолену рідню – домашнє птаство, те в свою чергу будило господарів.
Лише в господі п’янички Рамони (так її кликали в селі) стояла тиша. Розвалений хлів давно не бачив навіть ситого пацюка. Хата чорніла незавішеними дірками вікон... вся облуплена, занехаяна, як і її господарка.
Рамона лежала на голому, вкритому драною рядниною, ліжку, підібгавши ноги до грудей, руками обіймаючи заяложену подушку.
Їй снився сон:
Простора, біла кімната залита сонячним промінням. На піаніно стоїть букет квітів, які вкупі з сонцем створюють радісну картину щастя, але чогось не дістає... чогось не дістає... не дістає... м-а-а-а-м-и-и... її вже нема... поховали вчора на старому кладовищі. Про це нагадує чорна хустка і біль, який наповнює все єство.
- Як жити далі? – в свідомості раз за разом постає це питання.
За звичкою сідаю на стільчик біля крісла, де завжди Вона сиділа. Руки самі по собі тягнуться до олівця і аркуша паперу. І ось в голові вже народжуються рядки:
Мамочко, рідненька,
Та ти ж так близенько.
Мамочко, рідненька,
Летиш далеченько.
По між хмар...
До Бога...
Стелиться дорога...
Вуста шепочуть, повторюють кожне написане слово.
Як палець сама я,
Як думка одна я...
Перебуваючи під враженням сну, Рамона не може зрозуміти, що її намагаються розбудити. Мляво відмахується рукою, перевертається на інший бік.
- Рамона, я не поняв. Ти пить не будеш? – сіпає її за плече сусіда-алкаш.
Згадка про горілку розганяє всі залишки сну. Поквапливо встає, пригладжуючи п’ятірнею закуйовджене волосся.
- Хто горілочки не уп’є, того смерть косою гупне, - бадьоро проказує Рамона, очима шукаючи пляшку.
- Ну то де ж вона... твоя горілка? Вже переполовинив? – при цьому розставляє на столі дві чарки, щербату літрову банку з молоком, кладе цибулину, окраєць хліба .
- Обіжаєш... женщінє в перву очерєдь, – ставить пляшку горілки і сідає до столу.
Випровадивши „гостя”, лягла перепочити. Не помітила як і заснула.
Зі стелі в підставлену кружку капає вода, за маленьким віконцем шумить осінній дощ. Кам’яні стіни, кам’яна голова... і слова слідчого:
- Если и дальше будешь молчать… пущу по кругу… ты меня поняла бандеровская морда ?!!!!!!!
Відчуття бруду, сорому і самотності...
- Потрібно заснути, потрібно заснути, - наспівую сама собі.
Прокинувшись, Рамона збирається на роботу. Хочеться випити, ніде ані крапелиночки. Знайшла старий одеколон. Випила... не те... і тільки бридкий страх... чомусь...
Пішла на ферму, де ось вже рік працює нічним сторожем. Походила біля корів, випила залишене доярками молоко, вмостилася в пустому жолобі... Стало тепло і затишно... як ніколи... чомусь не боліли ні руки, ні ноги. Навіть всередині затух постійний біль. Швидко прийшов сон, а уві сні мама читала колискову:
Сон заглядує у очі,
Налаштовує для ночі,
І обоє до світанку
Не відпустять полонянку.
Вкриють ковдрою з туману,
Поведуть у мрій оману,
Й до останньої зорі
Ти – єдина на Землі...
Вранці доярки знайшли Рамону, яка лежала підібгавши під груди ноги, долоні затиснула під щокою... і щасливо посміхалася... Немов тільки у вічному сні знайшла свій справжній спокій.
ID:
213759
Рубрика: Інше
дата надходження: 01.10.2010 09:29:05
© дата внесення змiн: 01.10.2010 09:29:05
автор: Журба
Вкажіть причину вашої скарги
|
тому дуже приємно, що звертаеєте увагу 
Дуже Гарно 
