сьогодні зранку метелики були занадто холодні.
я боялася брати їх в руки, щоб не зламати їхні замерзлі крильця.
я боялася дихати на них, щоб лід раптом не розтанув.
я боялася, що вони можуть полетіти, зірватись у небо,
втекти з моїх рук,
так і не подарувавши мені
першого бабиного літа...
* * *
я заплющувала очі. здавалось,
цей ранковий холод набрав
повні кишені каштанів,
повні черевики дощу,
набрав у пазуху кленового листя.
я кричала йому вслід: "злодій! ловіть злодія!"
але ніхто й не озирнувся, ніхто
й не почув мене.
а холод тікав...
я зайшла у трамвай.
спітнілі вікна важко дихала мені в обличчя,
я намагалась не дивитись нікому в очі,
боялась зустріти гидку відвертість...
страшну байдужість!
і раптом:
"дівчинко, передайте - один осінній".
я виходжу з думок.
"ах, так, звичайно. один осінній, передайте, будь ласка!"
старенька бабуся дивиться на мене з-під лоба:
"який?"
я кажу їй: "один осінній".
вона до мене: "ви з якої ноги встали сьогодні, дівчино?"
а я мовчу...
бо що ж ще мені сказати?
що говорити цим людям?
хіба ж вони чують?
хіба ж вони знають?
* * *
сьогодні зранку метелики геть пожовкли.
я боялася, що вони не злетять,
я боялася, що вони вже не зірвуться в небо,
не втечуть з моїх рук,
щоб знову принести мені
повну корзину дощів.
