Коли ти бачиш небо у калюжі,
І розумієш,поряд є людина,
З якою ви,мабуть,як рідні душі,
Яка на світі лиш одна-єдина...
Твоя людина...
Коли ви,може,зовсім і не схожі,
В тобі проснеться крихітна дитина,
Й усе, що не відчуєш ти за гроші,
Ти знаєш точно – то твоя частина...
Твоя людина...
Коли ти бачиш сонце серед зливи,
Й не помічаєш, що таке провина,
Тобі начхати на чиїсь там впливи,
І так хотілося б від нього сина...
Моя людина...
так, ти про оте справжнє..що дане не кожнму розпізнати і відчуте..справжнє,твоє..
Анна Помаранська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дивно,але я так давно писала цей вірш...
і тої людини, вже давно немає поруч...
а саме сьогодні, я чогось про нього згадала....
певно й справді - моє...
Но с предпоследняя строчка чуть кривовата - там ударение смещено (і так хотілосЯ б від нього сина), к ударному "я" прилипает "б" и получается что-то вроде "хотілосябв". Не очень приятно звучит - легко запнуться.
Анна Помаранська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я просто не бачу іншу думку, яка б могла замінити це....