Холодне повітря торкалося шкіри,
Волочив дорогою щось у руці,
Невиразно-темний, коричнево-сірий;
Утома і смуток лиш був на лиці.
На нього дивилися, з ним не віталися,
Об’їдки щоб їсти шукав в смітниках,
Його всі обходили і не торкалися,
Побите обличчя й вавки на руках.
Подертий, обшарпаний, запах немитості;
Він алкоголь вип’є, щоб трішки забутися.
І вже не діждеться від когось він милості,
І мріям його уже в світі не збутися.
Збирає на вулиці тару з під пива,
Як загнаний звір, та уже не сховається…
Ніколи не буде людина щаслива,
Таке то життя, він бомжем називається.
Без хати, без дому, на вулиці спати;
Підвали, під’їзди, вокзали і звалища.
Ім’я вже забули, не хочуть вже знати,
Розвіяв тут вітер життя його згарище.
Безхатченко, знову почув у новинах,
По вулиці плентався волоцюга,
Підняв щось, поглянув, а потім і кинув.
Він світу казав, але світ вже не слухав.
27.10.2009
