Лише дивитися на тебе
дозволиш? Просто зрозумій -
мені ж не так багато треба,
лиш не тонути в вирі мрій.
Бо це нестерпно. Це як вічність.
Очікування. Віра. Страх.
Навіть моя забута гідність
хоче розбити мрії в крах.
А інколи тобі всміхатись
дозволиш? Крок вперед ступи.
Не смій бездушним залишатись
і в усмішці своїй мене втопи.
Мені так важко. По неволі.
Це складно. Це вбиває враз.
Знати б, чи є у твоїй долі
призначений для мене час…
Чи наші душі згодом розіб’ємо?
Чи назавжди з тобою поруч я?
Знати б, чи є в житті твоєму,
вкарбоване моє ім’я…
Із серця кров у келихи наллємо
і вип’ємо до дна. Нас тільки двоє.
Кров – це отрута. Але ми живемо.
Це тільки мрія… І вона є грою.
Неначе океану бурні води,
така ж бурхлива моя кров.
Як розуму і серцю дійти згоди
І повернути рівновагу знов?
Віддам емоціям благаючий наказ:
«Не розбудіть тривогу. Нехай спить»
Я впевнена – рай створений лише для нас.
Я знаю, як вмирає подих вмить.
Я впевнена – рай створений лише для нас.
якщо кохаєте- то дочекаєтесь, почуття зведе, лише сумнівам не піддайтесь...
Бажаю море кохання
море любові
Недовгого чекання
і сонця у слові...
Я все ще та* відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
мить - іноді так багато важить... 
