Коли ти забуваєш про казку і починаєш жити реальністю, світ виглядає зовсім по іншому. Немов би ти спостерігаєш за ним з вікна маленької хатинки десь всередині всієї метушні, де народу безліч… а справжніх Людей так мало. Як же хочеться втекти світ за очі, в чарівну країну десь поза межами реальності. Поринути у світ вічної казки, взявши за руку найдорожчу тобі людину. Але де ж знайти саме того, хто тобі так потрібен,… того, хто наповнить твою спорожнілу душу щастям? Де шукати? Ти знову і знову розчаровуєшся і вже починаєш втрачати надію, а тобі навіть немає кому довіритись, попросити поради. Ти падаєш, падаєш, падаєш кудись, де так глибоко, темно і страшно. Та ніхто навіть не спробує простягнути руку помочі, нікого не хвилюють твої проблеми, всі думають, що ти достатньо сильний, щоб самому вирватися з суцільної депресії. Але ти вкотре одягаєш маску, хоча й вже не пам’ ятаєш свого справжнього обличчя. Завжди тільки широка усмішка, високо піднятий ніс, ніби хороший настрій… Ніхто просто не помічає смутку, розчарування, безвиході, які затаїлися за скельцями блакитних очей. Але скоро ти дійдеш до межі. Тобі просто захочеться померти і перетворитися в біленький сніг, що так легко кружляє по небесних коридорах. Здаватиметься, що там краще, спокійніше, що там ти будеш щасливим. Але знай: нікого, абсолютно нікого не зворушить твоя смерть! В ній ти залишишся ще самотнішим! Білосніжні стіни тиснутимуть на тебе і ти помалу, з кожною секундою продовжуватимеш перетворюватися на мумію. А там, на землі, серед всієї метушні про тебе всі забудуть. Спитай себе: чи варто? Ну що, чуєш голос? Що він каже? Пам ’ ятай: життя – це, можливо, єдине, що дається нам для змагання зі смертю. Так що використай цей шанс розумно. Не ти собі його придбав, не тобі його і позбавлятися. Живи так, щоб у старості зморшки були тільки слідами від усмішок.
Віку Ха
20. 01. 10 р.
16:59
