Загублена в безодні своїх почуттів...
Втомилася... і не хочу шукати розв’язки!
Моїх слів ти так і не зрозумів...
І від цього на душі моїй так тяжко!
Серце моє закував у кайдани...
Відпусти мене... не тримай... благаю!
Вже не залікувати тієї рани,
Що серце кров’ю облива!
Тобі я не потрібна...
Та як же почуття?
Була раніше птаха вільна...
Та зустріла тебе...
І без тебе не бачу більше сенсу життя!
Поглянувши в глибину твоїх очей,
Я щоразу себе запевняю.
Хоча в них давно не я...
Я всеодно тебе кохаю!
І серед натовпу зустрівши знов тебе,
Я не можу з собою нічого зробити...
Твій образ в моєму серці живе,
Я кохаю тебе... і цього не можу змінити!
Та боляче мені лиш через те,
Що не зрозуміла простої істини раніше.
Тільки той своє кохання вбереже,
Хто відпустивши раз, не відпустить більше!
І кожного разу згадуючи тебе,
Ще досі чую десь відлуння твоїх слів...
«Не вір в кохання – воно колись пройде...
Ти просто загублена в безодні своїх почуттів...»
21/07/09 рік
