Треба іти…. Та ні, не варто! Хто я? Дивлюсь на світ і повільно пірнаю в океан в океан сліз… Дивлюсь на це небо… Воно сіре... Сіре небо на сірим брудним снігом, неначе дно і кришка картонної коробки! Люди що йдуть по брудному тротуару… Вони теж сірі… Сірі, неначе пластмасові солдатики в дитячому іграшковому наборі. Я знаю що вони говорять про щось, та я не чую їх, я не хочу їх чути. Я немов маленька дитина, що з часом перестає бавитися улюбленою лялькою, бо та втратила здатність говорити… Хоча? Ні! Я просто знаю про що вони говорять, знаю ролі, знаю шаблони! Скоро президентські вибори, завтра буде сніг, хтось знайшов роботу, хтось спився… Не хочу чути! Не хочу… Не хочу… Мої слова немовби відриваються від землі, розриваючи собою сірі хмари. Дякую тобі, небо! Твоя сірість теж стала прекрасною, коли промінь сонця визирнув з поміж хмар. Моє серце, що було льодяним кристалом, почало помалу танути. Немовля що йшло поруч із мамою впало на землю. Мати на секунду здивувалася, вилаялася на дитину, рвонула маля за руку й пішла далі мені на зустріч… Я не хочу чути її, але чую! Вона іде мені на зустріч сіра. Ні, навіть не сіра! Вона чорна… Відчуваю біль дитини. Бачу сльози на рожевих від холоду щічках. Мимоволі і в мене сльози навертаються на очі… Я сумно посміхаюся дитині, в підсвідомості бажаючи чимсь її втішити. Маленьке дитинча відповідає… Так, вона відповідає мені… Ця дитяча, чиста, не награна посмішка викликає якесь незрозуміле двояке почуття щастя і розпачу. Я сміюся крізь сльози… Та мати з немовлям швидко проходить повз мене, кинувши злий чорний німий погляд очей, та скрививши рота в посмішці… Кволі промені сонця зникли. Вона забрала моє щастя, вона вирвала його з моїх рук, як цукерку у власної дитини, наче кістку в собаки. Ще щойно я сміялася, а зараз лише розпач, сірий, але вже не німий він огортає мою свідомість, я вже чую людей попри своє протилежне бажання... Вони навколо, зараз поглинуть мене у натовп наче в пащу голодного монстра… Ні! НІ! Ні… Хочеться голосно кричати, кричати, перебиваючи увесь навколишній шум. Знову ваша бійка… Іноді здається, що в моєму мозку живуть янгол і демон, це вони билися між собою… Заспокоююся… Слабкість сковує тіло, сідаю на найближчу лавку, закриваю очі, розмальовую світ в його звичні кольори, починаю думати про реальність, про «хвіст з історії», про «плани на суботу» і ще багато всякого сірого, буденного «спаму». Лише не це! НІ! Прокинься…Сиджу, от так всотуючи запах світу, мого світу,що складає в собі суміш жіночих парфумів, сигаретного диму, шоколаду і кави… Звідки взявся цей запах, невже це сон… Хтось сидить поруч… Це моя тінь. Знову нічия! Знову нічия. Знову нічия… Чи може хтось таки нарешті переміг?
ID:
170428
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.02.2010 16:36:36
© дата внесення змiн: 07.02.2010 16:36:36
автор: anyuta
Вкажіть причину вашої скарги
|
