Старий годинник
І Розділ
Він стоїть один посеред світу. У вирі тисяч незнайомих облич все здається таким мізерним і безцільним. Навколо відверта байдужість, планета мабуть ось-ось захлиснеться буденністю. А Він стоїть, чує власний хрипливий подих, глухий стукіт серця у грудях …і більше нічого. Секунди перетворюються у роки, а роки за кілька секунд пролітають перед очима наче відеоролик під назвою «Життя». Холод пронизує від кінчиків пальців аж до серця, до самого серця… Страшенно холодно, наче провалюєшся під кригу. Нічим дихати. Пече. Здається, що у грудях утворилась безодня у якій безпритульна душа, наче загублений підліток у сутінках лісу, ходить ридаючи по колу.
Навколо здивовані погляди у які злодійкувато підкралась байдужість. Проте, якесь зовсім тихе відлуння, час - від – часу, пробивається у свідомість шепотом: «Стій». І він стоїть. Стоїть із присмаком запеклої крові у роті лише у йому відомій тиші, серед йому лише відомого болю і дивиться у небо.
Життя… Дивно, ти приходиш у цей світ для любові, а покидаєш його лише з однією думкою: аби не забули, аби ж пам’ятали. І, як і всі, ще так багато не встигаєш. Все життя поспішаючи таки не встигаєш.
Його звали Всеволодом. Ще мить тому він пив на кухні гарячу каву, тримаючи у долоні прозоре блюдце, слухав цокання старого годинника, який залишився на згадку ще від бабусі і точно знав, що у його чітко спланованому житті все має своє ім’я, свій час і свою ціну.
Найогидніша річ, яка могла б вивести з рівноваги цю замкнуту у своєму світі людину з гладенько поголеним обличчям і стрункою статурою – це безлад. Він не терпів хаосу ні у речах ні у думках. Кожна людина на планеті, як і кожна річ, нехай це зіпсована чорнильна ручка, чи діамант у платиновій оправі, повинна мати своє місце. Своє місце є у кожного.
Всеволод любив досконалі речі. Він обожнював свій будинок, шкіряне крісло навпроти каміну, металевий підсвічник на масивному письмовому столі, картину із осіннім пейзажем придбану ним у Києві. Будучи вже не молодим, але й досі надзвичайно привабливим чоловіком він часто зупиняв на собі погляди перехожих. Якогось неперевершеного шарму йому надавав злегка примружений, пронизливий погляд. Здавалось, ніби вологі блакитні очі, таять у собі, якийсь великий секрет відомий самому лише Всеволоду .
Він давно жив один, проводячи більшу частину часу за письмовим столом. Наділений даром від Бога писати чоловік, ось уже кілька років поспіль, одна за другою випускав у світ книги, які, наче екзотичні солодощі, розлітались з прилавків магазинів з шаленою швидкістю. Це і було його натхненням. Ні, не популярність. Швидше розуміння того, що його люблять, що він потрібний. І його таки любили…
Але сьогодні Всеволод стояв посеред центрального парку, наче привид із власного роману: блідий, і мабуть вперше в житті, безсилий.
Раптом задощило. Холодні краплини першого осіннього дощу одна за другою збігали по його обличчю. Поволі приходячи до тями письменник опустив погляд до долу, а у голові нервово сіпнуло: «як далі?»…
…….
ІІ Розділ
Кохана Жінка. Від недавно для Всеволода ці слова мали зовсім інше обличчям. У голові блискавкою промайнуло: яким безцільним було б його життя без неї, цієї незнайомки. Життя, що піском сипалось крізь розчепірені пальці … без неї.
Ні, вона не мріяла погрітися у променях його слави, не чекала водопаду емоцій, шаленої пристрасті чи вічного свята. Все, що їй було потрібно від цього тихого чоловіка з пронизливими синіми очима - знати, що він поряд. Що вранці обов’язково з кухні до їхньої спальні увірветься тонкий аромат кави. І він, Всеволод, буде сидіти навпроти вікна обережно знімаючи вустами піну з густої чорної кави, ніби сукню з тендітних плечей жінки. Він один вміє пити її з такою насолодою. Потім, тихо підійме оксамитові повіки і мовчанням вимірюватиме її кроки по кімнаті. А вона, легка і ніжна, наче кульбабка, дбайливими долонями пригортатиме до його ніг увесь світ. Вже стоячи на порозі тоненькими, немов витканими з мережива білими пальчиками збиратиме непомітні ворсинки з його ретельно випрасуваної сорочки… аби бодай ще на кілька секунд спинити на собі його погляд, чи то час. І здавалось, що непохитний володар вічності - час покірно зупинявся сором’язливо відводячи у бік очі.
Тишу зненацька розбудили три важкі удари. Це старий годинник нагадував про свою присутність. Всеволод, вдивляючись у темряву, думав про Магдалену. Він вкотре дивувався як добре пам’ятає її світле, схоже на янгольське обличчя. Оті неслухняні і такі кумедні біляві кучері, які вона, час-від-часу, легким помахом руки забирала з брів. А вони все спадали і спадали. Тонкі вуста і маленьку родимку на верхній лівій повіці. Він крадькома милувався нею, коли кохана жінка покірно спала. Дивно, але його долоні і досі пахли її тілом – м’ятою та чебрецем, а ще корицею.
Магдалені було лише двадцять. Це вона тоді стояла неминучим щастям, тоненька наче подих вітру, біля дверей його будинку. Це вона, по-дитячому сміливим і блискавичним зізнанням примусила спокійне серце вже не молодого письменника битися вдвічі сильніше. А потім, наче невиліковну хворобу, поселила у його душу хаос і якийсь невгамовний біль. Хаос думок, почуттів, хаос реальності. Тоді, у парку, прийшовши до тями під дощем, він думав не про 45-й день народження, не про втрати і падіння, які, наче розділи у книзі, ділили його життя на до і після. Стоячи один посеред світу він думав про неї. Боявся її. Чи то себе. Він пригадав як дивлячись у її невинне янгольське обличчя, вперше у житті відчув як буває, коли небо падає на плечі. Як важко було рушити, а потім, не промовивши а ні слова у відповідь, бігти, втікати від власної тіні, тієї не передбаченої неминучості. Дивно, але тоді він відчував себе жалюгідним злодієм, який боїться аби його не викрили, не упізнали, а головне не впіймали на цій раптовій і не керованій слабкості. Вона обеззброїла його своєю юністю, сміливістю і наївністю.
Притуливши долоню до щоки Всеволод, не помітно для самого себе, посміхнувся. Годинник знову нагадав про час, на цей раз отримавши поразку. Геть занурившись у спогади чоловік вже не чув вироку його стрілок. Він думав про те, як могла вона, ота дивна незнайомка, без дозволу і попередження, несамовитим ураганом увірватись у його, наперед сплановане, життя. Насмілитись зізнатись у коханні чоловіку старшому у двічі? Як міг він, мудрий і, не один раз битий життям чоловік, повірити кожному її слову, сприйнявши їх за сповідь і тим самим впустивши у саме серце? Байдуже. Кому тепер це важливо?
А може це безумство? Всеволод встав з ліжка. Він уже точно знав, що сьогодні він знову не спатиме. Після виходу з лікарні він, ще не стуляв очей і ще ніколи у житті не почував себе таким щасливим. Він ніби боявся пропустити щось дивовижне у своєму житті, бодай одну згадку про неї, бодай найтоншу нотку запаху її парфумів, які невидимою павутинкою огортали квартиру.
«Нехай! Нехай це безумство. Але тепер, нарешті, всі ніші моєї змученої душі заповнено. Слава. Визнання. Гроші. Все це, наче наркотик, який сипучим піском, засмоктує тебе з головою. Лише згодом ловиш себе на думці, що тебе самого вже давно немає. Що шанувальникам потрібен уже не ти, не кружка зварена тобою кави, не ніжний дотик твоєї долоні, не твоє нічне безсоння чи промоклі від дощу плечі. Ні, лише плід твоєї уяви – продукт, який матиме свою ціну і якому поставлять наступну оцінку».
Всеволод сів за свій письмовий стіл. Білі сторінки недописаної книги, наче сирени кликали і просили зазирнути їм у вічі. Сьогодні він писатиме натхненно і швидко, не переводячи подиху.
Світало. В голові письменника вирував океан у якому думки, наче шалені хвилі, наздоганяли одна іншу. І він творив не підіймаючи очей. Все як колись. Лише одне ніхто не дізнається, що тепер він творитиме і житиме як ніколи раніше: на повні груди, а ще не заради тисяч читачів, їхньої любові, а для неї однієї, легенької кульбабки-незнайомки, яка з хвилини на хвилину, постукає у його двері мереживною ручкою, а потім, рвучко розмахуючи міцно затулені штори, розбудить увесь світ.
Анна Онищук
ID:
160149
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.12.2009 17:34:51
© дата внесення змiн: 09.12.2009 17:34:51
автор: Журавка
Вкажіть причину вашої скарги
|
Я б і сама не прочтала, якщо чесно. Хоча, штука не погана. 
