Ледь випурхнув у світ з розпуканої бруньки,
Почув, що кожна хвилька нас веде до смерті.
Нехай! Ми всі колись змішаємося з ґрунтом —
Та за своє життя чіплятимуся вперто!
Коза не з'їла. Вітер не зірвав із гілки.
Людина не зламала. Дерево не всохло...
Я ще живий! І тихо шурхатиму гімни
На честь фортуни за новенький день-епоху!
І ще один! І ще! Іще!.. Нехай тумани
Скували майбуття, однак щоденну радість
Усю вберу, бо сам собі за хіроманта:
У лініях своїх знайду чудні шаради...
Аж ось і осінь пофарбує наостанок.
Її дарунок бадьорить на схилі віку,
Мов каже: "Смутку піддаватися зарано!" —
І все довкола забуяє, наче літом!
Лимонно-жовта вохра, пристрасна цинобра
І де-не-де коштовний пурпур зелень гасять —
Аби зігрів людей вогнянобарвний образ,
Коли зима почепить льодяні прикраси.
