Коли прийшла, вже почався відплив. До моря - добра сотня метрів, якщо не більше, спочатку по сухому піску, а потім по вологому. Оцей мокрий пісок - це вже володіння моря, воно покриває його під час припливу.
Зупинилася недалеко від води, розстелила каримат і лягла. Слухала шум моря, вдихаючи його аромат, споглядала блакить, але думки не полишали.
А море непомітно і неухильно тікало, оголюючи пісок. Нещодавно вона тут гойдалася на хвилях, а тепер вже можна ходити.
Море віддалялося, як і її кохання, залишаючи пісок - те, що нагадує минуле.
Море відходило, гублячи на оголеному березі ракушки, мертвих маленьких крабиків. Викинуло і дивовижну блакитну медузу! Вона лежала на боку, безсила.
За що її вигнали з рідної стихії, чому загинула? Може, вона ще жива і дуже хоче, аби море швидше повернулося, обійняло її , - і вона б ожила?!
Жінці здалося, що то її мучене, знесилене серце лежить в надії на порятунок. Але море її кохання відходить все далі.
А їй його так не вистачає!
Т нічого із цим не вдієш..
Доля.
Море тікало, але вона вже не присувалася ближче до нього. Їй треба було вертатися додому.
"Прощавай, море! До побачення, моя любове, моя стихіє - жорстока, прекрасна і невгамовна!"
коли море віддаляється - це щастя, що у людини є домівка, куди їй треба йти... 
