Великодня напередодні
земля блакитна та холодна.
І рветься вулиці безодня
від крику заспаних аптек.
В машинках — пізні чоловічки.
Не знає темрява зустрічки.
І я скорочуюсь до стрічки:
Бахмут — Авдіївка — ДТЕК.
Ні Б-г, ні Ом-Нама-Шивайя
не скажуть що я відчуваю.
Я просто хочу чашку чаю
і сон — міцний, як чистий спирт.
А сон тіка від мене в поле,
у залізничну тишу колій,
де боязкі, принишклі й голі
у тогорічних надрах скирт
зайці. Беззахисні домівки
лелек, каміння в кулаці.
***
Нічні автобуси до Гданська,
у вікнах — капелюшки дамські.
Котра година? — Комендантська.
Я, офіцере, чесно йду
додому зараз, то весна все.
Ще вчора, перебравши шнапсу,
узяв і дівчині зізнався
собі, напевно, на біду.
Де взять в часи війни лібідо?
Ми посміхаємось так блідо,
що й найтепліше в світі літо
не залатає в серці дір.
Вогонь горить, та за вогнем цим
Пустий, покинутий Освенцим.
А серце котиться, й за серцем
я знов іду вночі на двір
один. Допитливі голівки
бруньок все хиляться за тин.
