Ходою неспішною в легкій свитині
Засніженим полем бабуся ішла.
Кийок для опори, хлібина в торбині
Й нікого довкола, лиш біла імла.
Така непримітна у хусточці сірій,
Притьмом, заморилась брести манівці.
Та мусить, небога, бо ймення їй - Віра,
Бо сонце Надії тримає в руці.
Хоч важко долати сипке білопіння,
Вервечкою слід - від села й до села.
Неквапно, старенька, від віку й донині
В святій паляниці Надію несла.
І людям по скибці ділила на долю,
І всіх обіймала, хто віру втрачав.
Ішла навмання, як по мінному полю,
Щоб в жодному серці не згасла свіча.
Бо так надважливо у час перестріту,
Як небо гарматами крає війна,
Не впасти в тартари край білого світу
І вірити міцно, що прийде Весна.
Як в душу до вас роздратованим звіром
Увірветься страх і нутро обпече -
Зверніться до Бога, хоч з крихтою віри
І Янгол вам стане по праве плече.