Коли вона плакала, Всесвіт кричав від болю,
А душі померлих мерзли в пустих полях.
Вона не хотіла свою занімілу долю
І свій остогидлий, такий нецікавий, шлях.
Коли посміхалась - із неба світили зорі,
В очах перехожих стрибали палкі вогні.
Вона ще ніколи в житті не була на морі,
Зате вже бувала в полоні і на війні...
Якщо вона виживе - більше не хоче любити,
Поїде до сонця, подалі від цих руїн.
Її вже не зможуть ні звабити, ні приручити,
Не зможуть довіку - потрібен був тільки він.
Якщо вона виживе - на згадку залишить шрами
Про ті страшні ночі, де били і брали знов,
Де виїли душу, торкались брудними руками,
Брудними губами, бруд в'ївся в основи основ...
Коли вона плакала, ніхто не прийшов за нею,
Лиш ніч затремтіла свистом ракет по полю...
А серце сполохано жалося під батарею...
Коли вона плакала, Всесвіт кричав від болю...