|
новела-верлібр
Але чому, чому все так хитко,
Чому так болить серце
І немає того душевного тепла,
Радість же швидкоплинна, як промінь сонця,
Ховається за трамвай, що зупинився...
А сирітливий бездомний пес
Проводжає жалібним поглядом,
Що хочеться потиснути йому на прощання лапу...
Самому б не заскулити від туги, –
Такий невлаштований, безпритульний світ,
А частина твого серця спрямована
На возз'єднання з непоєднуваним;
Ненавмисна скупа сльоза твоя
Зрадницьки розписалася в безпорадності.
Несподіваний дощик закапав
У такт сумному настрою,
Вітрина зі старовинним годинником,
Що давно зупився,
Але вперто втупився однолико,
Немов кажучи: "Ось і я про те ж –
Якби ви знали, як мені самотньо
У цьому чужому столітті, адже все залишилося
Десь там, за тим поворотом...
...Пам'ятається, везла мене на візнику
Тільки повінчана молода пара –
Дбайливо, як свідка майбутнього щастя
І я, цінуючи це, точно відстукував
Їх найкращі миті життя..."
Господи, ніколи раніше не звертав
Увага на цей полірований,
Кремово сірий кругляк –
Скільки ж ти століть лежиш
Тут перед храмом?
Стільки парафіян, може і з таким же
Сумним настроєм, що наступали
На тебе, не помічаючи і не звертаючи
Уваги на твоє існування,
І твоє одвічне терпіння...
Мені раптом стало не по собі,
Адже я можу рухатися і йти
Куди хочу – хоч в кафе, хоч в театр,
До речі, давно там не був...
Та й пройтися тепер, після короткого
Дощику, уздовж набережної
Так приємно-вдивляючись
В обличчя перехожих, таких різних виразів,
Обчислюючи, що б це вони думали
У цей, один зі мною, момент?
Але ж який там чується букет думок...
Недарма кажуть, що в хвилину
До шістдесяти тисяч
Їх відвідує нас, пролітаючи
У надії, що якась та й
Приверне нашу увагу...
І дійсно я, витягнувши одну
З товстої колоди думку про те,
Що навряд чи варто сумувати,
Розсипаючи дорогоцінні миті
Святого часу, безповоротно
Втікаючого в нікуди...
І я поспішив додому – записати
Цей, що знайшовся, верлібр.
Повз мене промчав електросамокат –
Як не дивно, з дамою
Середнього віку на борту,
А за спиною у неї стояла дівчинка
Років десяти...
Ризикують же люди.
Відцвітають каштани і бузок –
Мій з дитинства улюблений запах
Батьківського, найзатишнішого з усіх, будинку
З запахами борщу, під ласкавим
Люблячим поглядом Мами,
Із знайомим колодязем у дворі,
Який ми разом з батьком викопали
У незапам'ятні часи і він поїв всіх
І город в тому числі...
Улюблений сад, вишні, яблуні, абрикос.
Моя відрада – мотоцикл "Ковровець",
Маленьке живе дзвінке диво,
Що мчить мене по бездоріжжю,
Виносить з ревом з крутого кар'єру
А то привозить на пляж річки дитинства Конки...
О, це слово – було...
Та не забулося і стоїть перед очима,
Таке рідне, тепле, справжнє –
Досі приносить
Спокій і душевну рівновагу...
Високе Сонце Батьківщини.
17.05.2022 р.
ID:
947984
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика
дата надходження: 17.05.2022 10:20:44
© дата внесення змiн: 17.05.2022 10:20:44
автор: Променистий менестрель
Вкажіть причину вашої скарги
|
