Французська дівчина навчалась у Китаї,
Де рисові поля і ріки неокраї.
Жила на чужині злиденно із сім’єю.
Багатого китайця син страждав за нею.
Чекав на перший крок її в своїй машині.
У поглядах його топились очі сині.
І ось, вона прийшла… Постукала в віконце.
В яскравих променях їх пригорнуло сонце.
Благав він батька, чемно кланявся, сумлінно,
І одружитись дозволу просив уклінно:
— Наш дух, тіла злились навіки, воєдино…
Без неї я — ніхто. Прийми її в родину.
— Твої вмовляння не поможуть й сокровення,
Даю тобі із іншою благословення —
З китайкою-красунею у нас в окрузі.
Тобі позаздрять рідні та найкращі друзі.
Коли на батьківщину вдалеч відпливала,
В той день його рідня весіллячко гуляла.
Рясненькі сльози заливали ніжне тіло,
Котре, здавалося, навіки заніміло.
Пройшли роки... Вона — письменниця відома,
Життя її ні з ким не склалося удома.
Він розшукав її, аж у Париж приїхав.
Побачити кохану — найсолодша втіха.
Здається, все життя чекав тієї миті.
Відмовилась. Спливли літа несамовиті.
І як не хочеш, та минуле не вернути.
У творах спогади — кохання не забути.
Прониклива ліра кохання, яка пройшла довгі життєві шляхи і не згасла...Гарно, дорога Світлано! Щастя Вам, сонячного настрою, чудових вражень та Божого благословіння!