Одного разу в день весняний,
До пташки щастя завітало.
У невеличкому гнізді,
З’явились діточки малі.
Я підростала, щебетала,
І тіло в пір’ячко вбирала.
Коли прийшов час вилітати,
Я стала крила розправляти.
Хотіла в парі я літати,
Хотіла щастя я пізнати.
Хотіла волю я узнати.
Хотіла в небі я витати.
Одного разу я зустріла,
Того хто б допоміг розправить крила.
Та він ті крила поламав,
Життя назавжди зруйнував.
Я перестала вже пурхати,
Я розучилась щебетати.
Життя мені вже не зцілити,
Замість літати, довелось ходити.
… І ось я знову пострічала,
Я знов, неждано, покохала.
Він біля мене тут літає,
Своїми крилами він захищає.
Я знов навчилась довіряти,
Я знов навчилась щебетати,
Та крил моїх вже не зцілити,
І мусить із зі мною він ходити.
Хоч він у небо поглядає,
Та все ж мене не покидає.
Гніздечко він зі мною звив,
І нашим пташенятам затишок зробив.
Та все ж я бачу як йому,
Кортить у даль, у вишину.
Мене з собою хоче взяти,
Про те мені вже не літати.
Я раз довірилася не тому,
За це життя усе плачу.
Коханий не навидить його, тужить.
Душевний біль його так душить.
Мене за гріх він то простив,
Та біль з душі не відпустив.
Ми по життя разом йдемо.
Кохаємо, і біль свою ми несемо.
P.S.
Свій біль, свою я душу розкриваю,
І від біди я вас застерігаю.
Не довіряйте ви тому,
Хто вас загонить у пітьму.
У небі ви собі літайте,
Свої ви крила розправляйте.
Сердечком ви своїм кохайте,
Та будь кому не довіряйте.
Анна Птаха.
