Коли бігли у яр, нас тягло як магнітом до казенного ставка. Ми його знали, як свої п’ять пальців, а можливо й краще. Ми знали де клює риба, знали де які корчі у воді, де купатися краще, а куди краще і не підходити. Кожне містечко там мало свою красу і неповторність.
Від дороги був крутий берег ставка, а внизу біля води розміщувалися рибалки, які хотіли ловити на глибині. Посередині греблі росла старезна верба, яка поступово засихала, у ній з’являлися дупла і поступово перетворювалася на страшну суху потвору. Повз вербу дорога вела до греблі, де з одного боку стояла труба і з неї вода перетікала на інший бік невеликим струмком десь глибоко внизу в очереті. Ця дорога мала далі крутий підйом до шовкунів, де за лісом виводила на асфальтову дорогу. Інколи цим шляхом ми скорочували дорогу коли їхали з Гнідинець. Було швидко, але дуже страшно, бо гребелька була занадто вузенька і здавалося що один бік коліс рухався майже по краю дороги біля ставка, а інший – в повітрі над глибокою прірвою.
З дороги огинаючи ставок йшло безліч вузеньких стежинок що понатоптувала ферма. Поруч був пляж який ми називали «Пісок», хоча крім глини й грязі там нічого не було. Хоча це було єдине місце на ставку де можна було плавати і дорослим і малим. Інколи ми так захоплювалися плаванням з надувними кругами, що пізно помічали, як на нас суне вороже рогате тисячне військо фермівського скоту. Тоді ми згрібали одяг ближче до себе, а самі ліпили з грязюки «сніжки» і жбурляли в тих корів, які наближалися до на і до нашого пляжу.
Коли були зовсім малими, то ми купалися на Улитиній, та ми називали це місце мілиною. Там можна було спокійно перейти на інший бік лише по шию занурившись у воду.
Далі починалися лози, там ніхто не купався та і вудки там зачіпалися за коріння, але там ставили ятри. Коли надворі смеркало дідусь йшов до ставка, а ми підтюпцем бігли за ним, щоб допомагати нести рибу. З дому дідусь брав шматки хліба, макуху, якусь кашу для прикормки. Біля лоз дідусь роздягався і майже по пояс заходив у воду, і повільно витягував ятір на берег. Ми витягували блискучих карасів, дідусь вкидав рибі нові харчі і знову закидав ятір у лози, щоб зранку знову прийти по улов. Додому ми поверталися вже по-темному, страшно було йти вузенькою дорогою в лісі, ми трималися за руки і тулилися до дідуся.
Від нашого боку ставка з найрибніших місць можна відмітити пеньок, до нього було складно дістатися, або перестрибувати воду, або по менших пеньочках пересувалися до цього місця. Біля пенька не було бур’яну, не було затопленого коріння і тому закинути гачок можна було майже на середину ставка. Біля березняка у корчах теж добре клювали маленькі карасики. Кожен рибалка собі облюбовував своє рибне місце і намагався прийти першим, щоб ніхто його не зайняв.
Артем із другом Сергійом по кілька разів на день ходили рибалити. Улови були різні то великі, то малі, то мало, то багато. Одного разу Тьома прийшов мокрісінький, але дуже щасливий. Виявляється його короп затяг у воду та обірвав тятиву. Але все ж вдалося крім двох маленьких карасиків упіймати кілограмового вусатого коропа.
Я теж дуже любила рибалку та у мене було кілька умов, щоб хтось нанизував черв’яків і лазив у воду розплутувати вудки, що часто заплутувалися у корчах. А в Артема умови були свої: ми з Ірою мали сидіти тихо, і до ставка і назад нести всі вудки.
У вихідні на рибалку ходив і дідусь. Зазвичай він ловив на донку, в той час коли ми на мілині заплутували в гілках свої вудки.
Одного разу після дощів прорвало греблю на Рогинському ставку. Всі люди з підсаками йшли в лози ловити рибу, яку течією несло у Казенний ставок. Ми з Ірою озброївшись пластмасовими іграшковими корзинками і сіткою теж пішли у лози. Там бродили по траві і знаходили карасиків які заплуталися, зачерпували корзинками води і так теж ловили рибку. Цілий день ми рибалили і принесли того разу багато золотих карасиків.
Вдома, чистити рибу найчастіше приходилося мені. А бабуся її смажила смачну-смачну до золотистого кольору. Інколи, збувалася моя мрія і мені дозволяли зробити з риби тараньку. Я її чистила, мила, солила нанизувала та підвішувала до труби в сараї де було сіно. І не проходило і кількох днів як лазила до рибки, перевірити, чи ще не готова. Взагалі то я люблю дуже суху рибу, та від моєї нетерплячки, дуже рідко вона встигала досихати до потрібної кондиції.
Вже років двадцять я не була біля Казенного ставка. Кажуть він заріс очеретом та лозами, яри позаростали чагарниками, бо там вже кілька років не випасають худобу, не гонять тим шляхом ферму, бо більше десятка років тому були знищені всі фермівські приміщення. Бобри повалили у воду стовбур старої верби. Скрізь все заросло, але в пам’яті у мене залишився той ставок, який був у моєму дитинстві.
ID:
880836
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 26.06.2020 10:15:58
© дата внесення змiн: 26.06.2020 10:16:58
автор: Інна Рубан-Оленіч
Вкажіть причину вашої скарги
|
спасибі
