За тими пагонами темряви, дверима
у сутінкову кіптяву, гуде
жовтавий вигин сонця, наче день
останній шанс на промені отримав —
за трави зачепився і не йде.
Присутність тиші проявляється чудним
хитанням тіней, та, коли сріблиться
на чорнім склі невтішений вхідний,
ти в розпачі схиляєшся над ним,
в чужім гнізді непрохана куниця.
... Бо свіжістю вже напнуте рядно
цупкої ночі над минущим літом,
і скрізь такі густі меди розлито,
що щастя — в них ув'язнути удвох,
як схлине стеля і розтане дно,
ущухне поспіх і зів'яне світло.
