Дощ тарабанить по дахах,
Товче об ринви металеві.
Птахи, як ноти, на дротах
У цій мелодиці червневій.
Вже літо входить у права,
Але тепла, мов кіт наплакав.
Буяє змочена трава
Під сіткою густої мряки.
І навіть натяку нема
На дні спекотні і медові...
Дарма випрошують, дарма
Бузки́ хоч крихточку любові.
І ці сади, ще молоді,
Що гриви лев'ячі змочили,
Ховають зав'язі плодів,
Та вітер хльоскає щосили.
Мов і не літо, а весна
Свою печаль вплітає в ноти.
Дощу густішає стіна
Навпроти.
Світлина Ганни Губіної.
Люба Наталочко, твоя поезія то ціла казка, неймовірна образність, ніжні слова шовку, торкаються душі і серце! Гарного тобі дня сонечко і Божої ласки!!!
Весняні пейзажі - в унісон людської долі: плачемо чомусь більше, аніжсміємось! Гана лірика, Наталю! 
