Мовчи моя осене, мовчи із нею,
слів приреченість уже її дотліла…
Аплікацію з хвилин у дні поклею,
загубивши справжність в їхньому безсиллі…
Торкаюсь кроками чужих підошов,
на долонях дотики лишають інші…
Цілує спільні вікна знову різний дощ,
загубивши краплі в підвечірній тиші…
А дерева розгойдались рукавами,
й роздягає жовтень потихеньку місто,
що так мрійливо дивиться у хмари,
мені як і йому, тут буває тісно…
