Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: АРИНА ЛУГОВСКАЯ: пошесть - ВІРШ

logo
АРИНА ЛУГОВСКАЯ: пошесть - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

пошесть

        Пам"яті учительки, Надії Степанівни.




Тітка Дора, Тодора Миколаївна Ринда, померла на Великдень. Ховали опісля свят. Вже поприїздили усі її і рідні , і хрещеники, і діти померлого чоловіка. І навіть головиха сільради з відпустки до часу похованя встигла - дуже поважала стареньку  бабцю.
  А сонце було таким ласкавим, що хотілося ніжитись у ньому! Та як опускали на цвинтарі труну на вишитих самою небіжчицею рушниках закапало з єдиної темної хмаринки, що припливла із заходу і розчинилася у купках світлих і високих , наче збиті вершки,  хмарках. Мов би сум проливсь з неба, та був він таким легким і чистим, що не ліг тягарем на душу, а лише торкнувсь чола  і зник...
  

   Наприкінці червня 1927 року народилося дитятко, дівчинка з темними оченятками, та очі ті були такі мудрі та проникливі, наче у серце заглядали. Мати обійняла доньку безсилими руками, подивилася на її личко і померла. Тіко сльоза велика потекла по щоці. Батько прийняв у руки маленьке дитинча, що кривило ротика, та так і не заплакало. Повитуха хрестилася і шепотіла молитви за померлою. Од дитини одвернулася : "Тяжке життя в неї буде, ой тяжке..."
  Дяк вже поночі тихо постукав у віконце, ковзнув до хати, похрестив малу. Баба Мотря забрала маленьку сирітку до старшої доньки, що мала вже піврічну дитинку, бо батько розгублено сидів у кутку і вчепивсь у чорняве волосся на голові , аж здавалося що скроні от-от луснуть і очі просто викотяться на долівку. Вранці він зник. Більше його ніколи ніхто не бачив.
  Отак починалося життя маленької Тодорки. Сказати б добре чи погано - то на все воля Божа. Та жилося їй у тітки добре, бо любили малу. Одне лише непокоїло - дитина ніколи не плакала, хоча мала ваду - боліла ніжка, була трохи тонша за другу, інколи набрякала і тоді Тодося лягала на теплий припічок і згорталася клубочком. Дивилася своїми промовистими оченятами, чистими , мов вода у криничці, синіми, глибокими, наче самі янголи з них визирали і тоді кожен, хто дививсь у ті очі , опускав погляд долу. 
  Почавсь голод і тітчина сім'я втекла до передмість. Купили хатинку як чоловік пішов ковалем на залізницю. Мав талан до залізячча. Тітка гарно шила, тож обшивала панянок. У лікарню возили Дору. Лікарі подивилися та познизували плечима . Та все одно віддали до школи разом зі своїми двома доньками. Від того часу освіту діти всилювали. Згодом забрали з села і бабу Мотрю, і чотирьох діток померлого брата, що мало не згибіли од страшного голоду. Як трохи оклигала, баба почала брати прання у сусідів. Сутужні були тоді часи для великої родини. Од напруги захворіла тітка. Ледве стала на ноги - тиф покосив хлопчаків. Близнюки померли. Старшенький Миколка та найменший Степанко до весни одужали, та були дуже слабкими. У дванадцять років Миколка пішов  до школи, а після третього класу до бурси. Степанко, одноліток дівчат, вчивсь у школі та мріяв бути з братом.
  Баба поїхала у село - затято мріяла повернутися у рідну оселю. Так просилася в доньки, обіцяла повернутися, лише погляне на хату, чотири роки ж не була вдома. І не повернулася. Бо не витримало стареньке серце наруги над життям. Усі родичі або з голоду повимирали, або скніли у колгоспі за кілочки. Тільки встигла відправити старшого онуку, Дмитра, з листом. Повідомила, що захворіла і несила на ноги звестися, та дуже просила не залишити сирітку, бо і його земелька затягне, як усю родину середнього сина. Пристроїли і його у бурсу при залізниці. Там і харчі, і одежину видавали. Страшні були часи.
  

  Як почалася війна, дівчатка й найменший тільки-но скінчили школу.  Дядько зі старшими хлопцями на потязі працювали, тож вдома їх майже не бувало, а по тому почали возити на схід  заводи, то й годі було їх чекати... Та якось наскочив на грузовику і наказав усім збиратися - покидали у машину лише те, що встигли, й поїхали до села. Наказав чекати його там до кінця війни. Отак родина повернулася назад. Село стало чужим. Пусті хати дивилися осиротілими віконцями  тоскно і приречено, а там, де оселились нові люди, яких привезли на возах військові, обшарпалися до дрантя.  Мало кого цікавило, що родина тікала од війни. У кожній хаті жив сум, бо чоловіків майже не лишилося. То факт повернення утікачів додому лишився без уваги. Хата занепала, город у бур'янах, садити нічим, харчів майже не було. Згодом ділились з ними чим могли сусіди та родичі. Та зима була жахливою, голодною. Посеред зими приїздили німці. Пошарудили, пошукали здобичі та зітхнули і лишили трохи сухарів. Дівчата лежали у гарячці, бо скосив кір. Малий Степанко вже одужав, його хвороба швидко відпустила. Мав бажання допомогти тітці, а втрапив у халепу. Полагодив двигуна у машині , тож німці потягли його знов у місто.  Поплакала тітка та й побігала за тими німцями, а хлопчина взяв її за плечі, подививсь у очі і сказав :"Така моя доля, тітоньку. Маю їхати, може допоможу чимсь надалі. Відпустіть..." Перехрестила і заплакала.
  До весни дівчата одужали, та їжі не вистачало. Взяла тітонька прикрасу - сережки ще бабиної баби, привезені з турок її нареченим, що давано було кожній старшій дочці у посаг, поплакала, поцілувала і понесла по сусідах. Виміняла кізку з козенятом та купку курчат. Тоді дівчатка наче розквітли! Спочатку несила було їм з худобиною ходити, припинали у дворі і все боялися, щоб німці не наскочили, аби не відібрали.  У хату заходили знесилені і падали на ряднину біля печі. А кізка прижилася, хоч і повиїжено було усі кущики та деревця у садку. Та, як пішла травичка, вже й веселіше стало. Посадовили городину. На початку літа приїздив Степанко, привіз харчів. Розповідав, що тужив за братиками та дівчатами. Гладив русяві дівочі голови, пригортав сестер до грудей, аж сльози навертало на очі матері. Обіцяв ще привезти харчів , але більш не приїхав. Поготів прислав оклуночок і звістку, що забрано його до Німеччини, жалів, що не втік, та побоювавсь, що родину заженуть у табори.  Наказував тітці, щоб переховувала дівчат. У одежині сховав трохи грошей і перстня, що виміняв навесні у старенької . Знов сльози. Плакали усі , окрім Тодорки. Та водила очами , повними жалю, а потім підійшла до тітки  та й тихо проказала: "Не плачте, ще стрінемося з братиком, не ховайте до часу. Я знаю..." Тітка перехрестилася, аж схлипування спинилося: "Дитино, чи ти знаєш, чи просто кажеш?.. чи баба Грипина передала тобі щось?.. а ну, кажи ж бо, що з Миколкою буде?" "Не можу казати, тільки знаю, що стрінемось і все... а хто така Грипина?" "Ой, дитино, то така була в нас бабця! Така мудра, така сильна, худобу лікувала, поміж люди казали, що молитвою мерця піднімала. І як що кому прорікне, то вже ніколи не мине людину оте прорікування." Обсіли діти матір та довго слухали про ту їх родичку, що мала неабияку силу.
  До осені родина вже не голодувала. Четверо курчаток стали двома півниками і курочками. Сховали їх на горищі, одного півника з"їли, а іншому мати щось у горлянку всипала, щоб не горлав та не виказав сховку. Замість співу тільки хрипів, та ото краще, аніж попасти до німця у казан. Почали збирати городину, трохи жита та пшениці посіяла тітка поміж садками, щоб не бачили люди, бо курочок годувати якось треба. На окрайці лану , що виділили на сім"ю, вже жали пшоно і гречу. Частину треба було віддати. На току дуже прискіпливо важили , бо німці норму встановили. Ой, поплакала тітка! Несла додому у оклуночках зерна і ховала по глечиках, які прикопувала у клуні, що вже похилилась і майже не тримала дощової мокроти. Принесла старі, трухляві й порепані стовбури з дубового лісочку та поклала шкарубкою корою догори, присипала зігнилим очеретом, що насипався усередину з лат, які стирчали наче ребра мертвої худобини...
  

  Узимку більше тижня ходили по хатам поліцаї та писали на аркушиках хто де живе, яке хазяйство, яка одежина, скільки діточок. Згадала тітка про листа Степанкового, двох дівчаток сховала в родичів бездітних, а Тодорку посипала марганцем. Хоч дівча й шкутильгало, та хто знає, що на гадці у німчури... Сипала і плакала, бо знала, що понівечить красу дитини на усеньке життя... Поліцаї подивилися, написали, що двоє в місті працюють, а в третьої віспа. А згодом почався жах. Уночі вибивали двері у кожну хату, стріляли, коли люди пручалися - збирали молодь у Німеччину. Дехто сам напросивсь, вважаючи, що буде краще там, хтось намагавсь утекти, когось заскочили, коли прийшли додому за харчами. Орися лишилась у родичів, що мешкали біля лісу, а Христю схопили. Та згодом витягли із сараю, куди зганяли молодь, бо вона у гарячці лежала без тями й марила. Злякалися, що віспа , як у сестри, бо вкрилася шкіра червоними цятками, наче пшоняними зернами. Тітка накинула на неї свого кожуха та обтирала снігом обличча, але Христинка не приходила до свідомості. Довелося на кожусі тягти додому. Тиждень горіла дівчина, вже думали, що помре. Та на Миколая уранці Дора підійшла до лави, а Христина усміхається посинілими устами : "Холодно... так хочеться щось гаряченького, хоч водички..." "Мамо, розпалюйте піч, ожила сестричка!"  
   Орися встигла втекти до лісу, коли зачула постріли та крик. Та вранці попала в облаву на краю сусіднього села. Як просилася вже, плакала і пручалася, а потягли у юрбу і вкинули до засніженого вагону. Везли тиждень. У Польщі вона втекла і сховалася у родині містян, які нещодавно поховали дочку. Просто постукала у одвірок прочиненої хати. Хазяїн подививсь налякано "Хелга..."  Підбіг та втягнув дівча у теплу кухню, щось швидко казав, наче несповний розуму, кормив і плакав. Коли прийшла його дружина, зойкнула і заточилася. 
  Там вона і жила до кінця війни. Дуже була схожа на їх єдину померлу доньку. 
  
   Зів"яла краса Дори, хвороба Христі та зникнення Орисі вкоротили віку бідолашній мамі. До весни поховали матусю. Згоріла од запалення легенів. Вмерла тихо зі сльозою на щоці, що наче завмерла, заклякла у своїй болючій безнадії.

  Жили дівчата, тримаючись купи, та ніяк не могли прийняти оте тяжке горе од втрат. Працювали , як і усі, у тому ж колгоспі за харчі, бо й городину даниною обклали. Щось ховали, чимось ділились. За яйця вимінювали тканину для одежі. Стара баба , майже під сто років, Микитівна, ткала , то вимінювали в неї за молоко  цупку ряднинку для хусток та білизни. Зерна йшли за відрізи на кофтинки. Мати навчила дівчат шити, то й цей талан знагодився. Якось йшла Христя з містечка , несла виміняні відрізи. У ліску на неї очікували поліцаї з сусіднього села - давно вишкірювались та чіплялися з пропозиціями до заміжжя. Узяли силою, нагвалтувалися та й скинули у канаву. Порозкидали оклунок, шукали золота. Та яке там... Пішли, сміючись, впившись безсиллям дівчини та своєю владою над нею. Сусіди привели ледь живу, скривавлену і спустошену. Народила Христя дівчинку. Та не могла на неї дивитися. Дора спеленала маленьку і приклала до сестриних  грудей. Христя кричала, відштовхуючи дитя, та сестра тихо проказала : "То твоє горе, що через людей страждаєш. А її горе, що рідна мати не приймає. Два горя дитя не знесе. Корми, сестричко, бо занапастиш дочку. Бог не прийме тебе, мама скількох кормила? Усіх пригріла до серця. А ти крові своєї зрікаєшся." Заплакала і пригорнула малу. "Нехай буде Надійкою..."

  Коли пішли німці, лишаючи тільки спустошені села та змертвілі міста, люди почали оговтуватися. Почали вертатися чоловіки. Скалічені, втомлені, злі. Дехто повернувся вмерти на руках у жінок. Повернувся додому і Миколка. Привіз дружину, Ганю,   що колись була поважною начальницею, та втратила ногу на залізниці .  Знову почали заганяти на поля зранку, як на панщину. Невістку призначили  головою колгоспу  дядьки з району, що приїхали у село. Зла й мстива Ганя нікому не давала жити. А Христю поїдом їла. Дорікала, що нагуляну дитину не втопила, з хати виганяла серед ночі. Йшли сестри  утрьох з дитиною до клуні, що стояла без стріхи і спали у дощ, притискаючись одна до одної попід похиленою стіною. Микола не витримав і накинув зашморг на шию звірюці. Вранці пішов і заявив, що  дружину мабуть повісили колишні поліцаї. Когось спіймали таки з тих, що прислуговував німцям, звісно той у всьому зізнавсь. Люди з полегшенням зітхнули. Стояв навколішки перед Христею, плакав, притискаючи племінницю до грудей. Пішов у голови сам. Так і пропрацював головою до смерті. Мав чуйне серце. Та серце й не витримало. У сорок два роки зупинилося уві сні. Вмер легко, усміхаючись. 
  Того року, як здихалися Гані, Дора у місті зустріла колишню подружку по школі, що нагодилася до села по худобу для кооперації.  Їздила по декілька разів на рік. Одного разу машина у зливу впала в річку з мосту за декілька кілометрів од села. Знайшли її тільки через два дні.  Так і познайомилася зі своїм чоловіком, що приїхав забрати з синами і донькою загиблу дружину. Тільки-но поглянув у очі Дорі і спалахнув, наче сонце у зіницях засяяло. Діти горюють, а він усе дивиться, мов і не бачить, що усе лице попечене. Повернувся через тиждень і до Миколки - віддай сестру! Той розгубився - у неї питайся... А Дора сидить і загадково всміхається. Може причарувала, чи іще чим присушила чолов"ягу? "Доля свої путі нікому не дає роздивитися" - тільки й сказала.  Пішла на трох дітей, та у місто не поїхала, казала, що чекатиме брата із сестрою. Довелося чоловікові перебиратися до неї. Саме на старому току будували тракторну бригаду. Тож поставили його там завідувачем. 


  У 49-му восени повернувся батько.  Старий, хворий, сліпий. Плакав, трясучись од слабкості і просив пробачення за те, що не вберігся сам, що не вбереглася мама, що загубив Дмитра. Дуже плакав за Степанком. Микола ще у сорок другому  пішов у зенітники, то ж зустрілися лишень у старій хаті. Прожив батько із Христиною аж до вісімдесяти років. Обпалені очі нічого не бачили, а руки просили майструвати. Інколи навіть з бригади приїздили, щоб сліпий майстер полагодив механізми.
   Христя жила у старій хаті, що була доглянута, та вже трохи просідала у куті. Брат усе вмовляв перейти з дочкою до нього, бо жив сам у новому будинку. Та Дора колись сказала, що хтось дочекається звістку саме у цьому старезному будиночку, що будував ще прадід старшій дочці. Згодом почала будувати й собі нове житло, бо тепла старенька хатина вже не тримала, та й брат дорікав. 
  У шістдесятому році, у липні, рано вранці приїхала Орися. Вийшла з таксі. Тихо зайшла у пусту оселю, що стояла біля нової впорядженої хати, поводила пальчиком по запиленому віконцю, малюючи птахів. Поставила речі і пішла селом. Красива, гарно вдягнена жінка йшла і слухала як хазяйки гукають до худоби. Люди виглядали з дворів і дивувалися. "Заждіть, ще вам буде дивина!" -  всміхалася сама до себе. Коли верталася, назустріч йшла Дора і плакала. Ноги задрижали, серце закалатало, не витримала , закричала : "Тодосю!" - тяжко, розпачливо, наче усе горе, що причаїлося у серці цієї гарної жінки, вирвалося і покотилося луною по траві і впало десь в садку попід вишні.

   Ввечері уся сім"я сиділа у дворі за столом і тихо розпитувала в Орисі про її життя, про втечу, дивувалися, що така доля гарна, дивилися на світлини її діточок.І плакали.
   Майже опівночі повз хату прогарчала машина, потім зупинилася, позадкувала, хтось щось поспитався, покричав щось сусідові. Орися встала і промовила : "А тепер ще один дарунок вам, мої рідні..." І пішла до хвіртки. Усі встали і пішли слідом. Назустріч йшов чолов"яга з хлопчиком, ніс велику валізу. Дора скрикнула і знепритомніла. Микола кинувся до сестри, злякано трусив її руки, гладив лице. Христя принесла води, почала вмивати зблідлу і тримтячу сестричку, а Дора слабко всміхалася і казала : "То йди, йди, люба моя, йди , зустрічай, чуєш, мені несила встати... " Христя підняла голову на оклик чоловіка. "Степанко!.. Господи, Степанко... Тодосю, Степанко..." Заплакала голосно. Обійняла рвучко і повисла, ридаючи, у міцних обіймах.

  Порозкидала доля родину по світах. Прокотилася по Україні пошестю. Орисю закинула у Польщу до німецької родини, Степанка до Німеччини, а згодом до Америки. З чотирьох синів , двох дочок і шістнадцяти онуків Опанаса Сіромахи  лише п"ятьох онуків доля вберегла і від голодної смерті, і од навали чужинців, і од своїх мучителів. Згодом розшукали могилу Дмитра, що загинув у Курську. Вижили, бо трималися купи,  берегли один одного. 
  В усі часи, при будь-якій владі родина є прихистком і оберігом. Так наказувала Тодора Миколаївна своїм учням. Мабуть недарма пішла вчитися у двадцять три роки на вчительку. Дивилася у вічі дітям і наче прорікувала. Усе справдилося. Одне горе до смерті мучило стареньку - загинув її синок. Зайшов у воду і зник. 
                                                                                  

ID:  797631
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.06.2018 20:39:44
© дата внесення змiн: 04.02.2019 21:12:25
автор: АРИНА ЛУГОВСКАЯ

Мені подобається 3 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (536)
В тому числі авторами сайту (11) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

Тома, 24.07.2018 - 15:11
12 В усі часи, при будь-якій владі родина є прихистком і оберігом. give_rose
 
АРИНА ЛУГОВСКАЯ відповів на коментар Тома, 25.07.2018 - 16:48
дуже тяжко, що влада розруйнувала інституцію вчительства. Зараз вчителів майже ненавидять. Тому у дітей немає поваги до знань та людей, що працюють на ті знання. Але ми ще можемо сказати, що мали щастя вчитися у Вчителів, які не писали плани, звіти, журнали на 5 випадків, не ходили по прокурорах за синці дітей і насамперед вчили, а не писали папірці. friends
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
x
Нові твори
Обрати твори за період: