Вечір із полуднем бився й таки переміг.
Сонце за синіми шатами вклалося спати.
Вийду із хати й присяду на теплий поріг –
буду вечірню зорю в самоті зустрічати.
Я прихилюсь до одвірка старого плечем,
він мене знає давно, тож не буде перечить.
Темрява крученим ляже до ніг паничем,
випливе запах левкой у нічну порожнечу.
Видасть присутність під тином духмяний тютюн,
блисне очима з кущів чорний котик-приблуда,
спуститься з неба і пильність приспить Гомоюн,*
піснею матінки ляже тихенько на груди.
Ой, люлі-люлечки, стану маленькою я,
буду леліяти мрії під зоряним небом…
(Певно чекає на мене домівка моя,
серце підказує теж, що поїхати треба).
* З слов'янської міфології відомо, що крик птиці Гомоюн віщує добру звістку (щастя), а людям вона співає божественні пісні (гімни) та віщує майбутнє тим, хто вміє чути таємне.
(Певно чекає на мене домівка моя,
серце підказує теж, що поїхати треба).
Які справедливі слова, як вони тривожать душу і проникають у самісіньке серце. Майнули за обрій роки,
Та пам’ять завжди повертає
До витоків тої ріки,
Куди вороття вже немає
Село, моє рідне, село,.
Життя кришталева криниця.
Давно побіліло чоло,
А ти, мені, снишся і снишся.