На вустах твоїх легкий присмак ранку,
Відчуваю твій подих і...замерзаю.
Дехто любить м'яку прохолоду світанку,
Та мені вибачай – я тебе не кохаю.
Ти – як день – принесеш мені спокою трішки.
Сумно, нудно, так швидко все набридає.
В мене ж дев'ять життів – зовсім, як в кішки,
Їх прожити з тобою я не встигаю.
Ніч – як ти – розбудить смертельним цілунком.
Зорі, місяць. Кохання? Можливо. Не знаю.
Не скорюся тобі – це і буде моїм порятунком,
Десь сховатися мушу...від тебе тікаю.
Втікаю до того, хто взимку був поруч зі мною,
У сутінках ніжних мріяли ми про майбутнє.
Там вечір блукає невтомно легкою ходою –
Він в наших думках завжди буде незримо присутній.
