Палає недбало запалений вогник
Старого, вибухового колись почуття,
Тихо крадеться на цирлах немов змовник,
Що торує дорогу коханню в небуття.
Долоні, опалені колись змовою,
Немов мацаками вірогідність торкають
І молодо ловлять надію/жадобу,
А схопивши пустоту, вони не ридають.
Тринькає тихо щось спустошене серце,
Тільки у снах кружляє танцями злагоди,
І за кохання стає мужньо до герцю,
А прокинувшись гадає: «Хто ж ляльководи?»
09.07.2017
К.
