Рекс потягнувся і позіхнув. Тихо дзвякнув короткий ланцюг. Три собачих кроки вперед, три назад – от і вся Рексова прогулянка. Двічі на день, зранку та ввечері, з`являлася баба Зіна, вливала до його миски якогось варива та й знову зачинялася у хатині. Бо куди ж піде баба зимою? До хліва, до курей, і от до нього – Рекса.
Хто дав йому цю кличку пес не знав. Бо звик, що ще змалечку його так кликала баба. А те, що він не королівської крові зрозумів, коли одного разу спромігся висунути голову з ошийника і, перескочивши через пліт, помандрував звивистими вулицями містечка.
Тоді Рекс дізнався, що світ великий і цікавий. Скількох людей побачив він, скількох собак! Одні були гарні, охайні, доглянуті. Інші – замизкані, побиті, із кошлатою шерстю. Одні ситі, інші шукали поживу серед сміттєвих баків. Рекс і собі, було, почав шукати харч у тих баках, та місцеві зчинили ґвалт, гуртом напали на нього і дали добрячого прочухана.
Проблукавши зо три дні зимними вулицями, пес повернувся до своєї буди. Обнюхав порожню миску і ліг біля неї, сподіваючись на їжу. Баба Зіна, вгледівши його через вікно, за мить винесла хліба і, поки він жадібно ковтав шматок за шматком, начіпила, тугіше затягнувши, ошийник.
«Що краще, - іноді думав Рекс, сидячи перед будою і ловлячи язиком сніжинки, - чи мати сите життя в неволі, чи бути голодним, та бігати, де хочеш?» А може і не так він думав? Хто ж то знає собачі думки?
Але не даремно кажуть: «Хто відчув смак волі – ніколи цього не забуде!» Можливість бігати де заманеться вабила Рекса майже кожної ночі. Тому й не дивно, що одного ранку, винісши псу попоїсти, баба Зіна вгледіла біля буди лише присипаний снігом ланцюг з порожнім ошийником.
- От гульвіса! – сплюнула спересердя вона.
Рекс в цей час насолоджувався свободою: гавкав на жирного кота, що ошелешено втікав від нього на дерево, ганявся за горобцями між кущів і, час від часу, мітив дорогу.
Наблукавшись і набігавшись за день, пес відчув голод. Тонкий собачий нюх повів його до сміттєвих баків п`ятиповерхівок. І там він побачив її... Мала, худа, чорна, замурзана. Та кращої за неї він не зустрічав...
Баба Зіна чекала Рекса тижнів зо два. «От клятий собацюра, - казала вона тихо, - повіявся, не вказується. От чекай, чекай! Прийде ще коза до воза!»
І пес таки прийшов. Та не сам. Просто одного разу перестрибнув через огорожу і пішов до своєї буди. А за ним перестрибнула і його подруга. Оскільки буда була невеличкою, місця для обраниці не знайшлося і вона скрутилася калачиком на снігу перед отвором в буду, де вмостився спати Рекс.
- О! Вернувся! – сердилася баба Зіна. Та ще й волоцюгу привів! А хто вас годувати буде? У мене й для тебе харчів не вистачає.
А далі відчинила хвіртку, вхопила в руки дрючок і цвьохнула ним по спині суки.
- Геть, стерво, геть!
- А ти, пройдисвіте, нікуди вже від мене не втечеш! - кричала вона до Рекса, що саме виліз з буди, тугіше застібаючи ошийника на його худій шиї.
Рекс стріпнув головою, калатаючи ланцюгом. А на вулиці, перед воротами, тупцювала його чорнява подруга.
Баба Зіна слова дотримала. Їсти виносила лише для Рекса, а на суку за парканом тільки люто поглядала. А та біля воріт, де була невелика щілина в яку було видно подвір`я та Рекса, витоптала собі в снігу кубельце і лежала в ньому, скрутившись калачиком.
Іноді, коли нікого не було на подвір`ї, перестрибувала через огорожу та похапцем виїдала усе до останього шматочка із Рексової миски. Рекс не заперечував, поглядаючи на неї із буди. А вона, підкріпившись холодним, замерзлим супом, знову поверталася за ворота у своє снігове кубло.
Там і застала її баба Зіна одного морозяного ранку. Собака лежала, скручена, охолола, притрушена снігом. А коли баба взялася запихати її в мішок, щоб винести на сміття, побачила під нею трьох мертвих, заціпенілих песенят.
Рекс досі живе у баби Зіни. Постарів, шерсть посивіла. Має свою їжу двічі на день і прогулянку: три собачих кроки вперед, три назад.
24.04.2017р.
Дуже болюче оповідання. В мене є на цю тему вірш. На жаль, люди дуже жорстокі. В мене було чотири собаки, а цією зимою підібрала ще одного цуценя-безхатьку. І три кішки. Так що маю міні-притулок. І ця тема для мене дуже болюча. Якби могла, то всіх бездомних собак і котів прихистила б. Це найкращі друзі, які ніколи тебе не зрадять. Вважаю, що тримання собаки на ланцюгу - це жорстоке поводження з тваринами. І люди повинні нести за це відповідальність. Вважаю, якщо не можеш дати тварині нормальні умови життя, то не бери. Мінімум - це просторий вольєр. А взагалі, всі проблеми з тваринами повинні вирішуватися на державному рівні. А у нас на державному рівні їх просто труять.
сльози на очах...
Дуже люблю собак...маю своїх двох вівчарок, а коли є чим поділитися, то й безхатьок підгодовую, шукаю їм господарів... Для мене це болюча тема...
Кстати, по поводу реальной истории. Посмотри - https://www.proza.ru/2012/10/27/2014
Это мне автор дала, занявшая призовое место на Международном Конкурсе короткого рассказа. Будет интересно (насчёт Конкурсов), дам информацию.
прочитав з опалу без зупинки. Це собаче життя дуже таки схоже на наше. Або будь на короткому поводу, або здихай під парканом безробітним, голодним, безпритульним.Ну так тож не мисляча звірина, чому ж ми люди уподібнюємось до них, чому ж замиряємось з таким собачим життям? А може це плата нам за нашу пасивність? А може....!
В мене є на цю тему вірш. На жаль, люди дуже жорстокі. В мене було чотири собаки, а цією зимою підібрала ще одного цуценя-безхатьку. І три кішки. Так що маю міні-притулок. І ця тема для мене дуже болюча. Якби могла, то всіх бездомних собак і котів прихистила б. Це найкращі друзі, які ніколи тебе не зрадять. Вважаю, що тримання собаки на ланцюгу - це жорстоке поводження з тваринами. І люди повинні нести за це відповідальність. Вважаю, якщо не можеш дати тварині нормальні умови життя, то не бери. Мінімум - це просторий вольєр. А взагалі, всі проблеми з тваринами повинні вирішуватися на державному рівні. А у нас на державному рівні їх просто труять. 
Но жизненно 
