Спинялась тут пташина долі,
його зернятком загубила.
Зросло деревце і живе
забуте нею мимоволі.
Міцне, тримається щосили;
До сонця тягнеться, мов зве.
Уже змінити щось несила -
коріння глибоко вросло.
Не вниз, а дивиться за обрій,
мов далечінь таїну вкрила.
І гордо підняте чоло –
самітний лицар і хоробрий.
І вкотре вже минають ночі,
для нього тут на самоті. -
Своє побачить поруч кожен,
почує листя як тріпоче
і віднайде в своїм житті,
напевно щось, що ніби схоже.
Чекання, сумніви, надії -
буття все хилить, пригинає.
Все поєдналося у змову,
стрімку і довгу веремію
вчорашніх днів, що вже немає. -
Де все, сповна, не випадково.
Спинялася пташина долі.
Чи пам’ятає, де згубила.
Чи може умисел її -
навмисно це, не мимоволі ,
й росте деревце на цих схилах,
стремління маючи свої.
25.01.2017