|
Дорога до Володимира Івасюка така далека, така загадкова, така, в більшості, прикра… Тут, у мальовничому Львові, його не забули, і це дуже приємно усвідомлювати. На Личаківському кладовищі кудись дивиться молодий композитор удаль, ніби споглядає не за своїми піснями, навіть не за магічною червоною рутою, а кудись дальше, немов виглядаючи своїх батьків, – Михайла та Софію, які разом спочивають на далекій окраїні Руського цвинтаря у Чернівцях, а син у Львові... Далека відстань між батьками та сином... Тоді не було часу думати, де краще поховати сина, та й сам день нагадував більше політичний переворот, маніфест, ніж похорон. Неймовірно важко навіть уявити, що батьки тоді пережили…
А на Шевченківській площі того ж самого Львова, вдячний український рок-гурт «Океан Ельзи» немов встановили символ, який так і возвеличує це славетне місто. Молода статуя задуманого В.Івасюка мимовільно примушує впасти у сентименти, закрити очі та поринути у світ невмирущої мелодії молодого генія, який до останнього творив для прориву української пісні.
Але, мимо всього, далекий Брюховецький ліс, лісництво, ховає у собі душу молодого Івасюка. Туди мало хто наважиться піти, але коли усе ж доходить, то з перших секунд прокрадається до нього страх, атмосфера наболілого, порив відчаю. Протоптана стежина веде у даль, а зламані вказівники навіть примушують засмутитися, адже що-що, але і після смерті композитора хтось намагається не дати шансу дійти до того трагічного місця. Звичайна піскова дорога закінчується, веде до наступного лісу, а там зустрічають людину нові вказівники. Вони менш моторошні, адже обв’язані вишиваними рушниками. Його так і не дошила та, з якою композитор планував за рік до смерті ступити на спільний рушник долі, під супровід ніжних весільних церковних дзвонів…
І ось уже трагічне місце раптової і наглої смерті, а терновий вінок біля хреста немов сколює душу, не дає вільно дихати. Тільки чарівна посмішка усміхненого автора не дозволяє пустити сльозу. Блискавка і час зруйнували те дерево, немов доводячи вислів, що «блискавиці б’ють у найвищі дерева». Чому саме це дерево серед тисячі інших довкола? Чому саме зараз, а не тоді, коли ще не сталося тієї нестерпної події? Ні, навіть лікуючи душевні рани, не міг Івасюк навмисне тут залишити свою душу. Він занадто любив життя, щоб таке зробити. А його кантата… Де ж вона? Чому не дали йому зробити найбільший прорив української пісні, яку досі жоден із українських композиторів так і не зміг зробити? Це місце – своєрідна Голгофа хресної дороги Володимира Івасюка, а той хрест – символ усього життя молодого генія.
Не відпускає Львів після усіх найважчих доріг до Володимира Івасюка…
23.7.2016
ID:
705714
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.12.2016 09:47:58
© дата внесення змiн: 10.12.2016 09:47:58
автор: Андрійчук Назарій Володимирович
Вкажіть причину вашої скарги
|
