ВЕСЬ ТЕКСТ З ЗАКІНЧЕННЯМ НА стор. http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689552
Світлій памяті Віри Іванівни Литовченко (Проценко), присвячую.
То був знак. Зі стелі тоненькою цівкою несподівано полилася вода: прямісінько на середину столу, за яким Віра вимальовувала хрестиками на аркуші з зошита в клітинку візерунок для вишивки омріяної сорочки. Здивована дівчина підняла голову і помітила на стелі невеличку мокру пляму. Дах, звичайно, протікати міг, бо чоловічих рук в хаті – ой, як не вистачало. Але ж і дощу все літо не було ні краплі. Спека стояла нестерпною.
Батько Віри десь запропастився ще задовго до війни. Змолоду був падким на різні пригоди та авантюри. Спочатку подався в загін Марусі-отаманші, гасав степами України у гурті більшовиків-анархістів. Пізніше воював у лавах Симона Петлюри, був весельчаком, гультяєм та душею будь-якої компанії. Як могла потрапити в його поле зору, а потім і в дружини, така сумирна та набожна дівка, якою була Вірина мати, для неї лишилося загадкою. Запитувати неньку про батька не наважувалася, бо вона нічого й чути не хотіла про чоловіка. Він так і залишився у пам’яті Віри молодим високим красенем, таким, якого вона знала в дитинстві. Чи живий ще її татусь на цьому світі – дівчина й уяви не мала. На вроду вона пішла в батька, на вдачу теж.
Віра вийшла з хати, підставила до причілкової стіни драбину і забралася на горище. Темне піддашшя де-не-де світилося тоненькими сонячними промінчиками, що сочилися крізь дірки в руберойді. Відчинені дверцята трохи додали в приміщення світла і між двома бантинами товстими струнами вималювалися ряди мідних дротів, на яких залишилося кілька сухих риб’ячих голів: на початку літа Віра з сусідськими хлопчаками ловила в Верхній Біленькій карасів. Вимащена глиною долівка горища було припорошена шаром піщаного та вугільного пилу. Скрізь було сухо, без будь-яких слідів вологи.
На подвір’я увійшла мати. Вона працювала санітаркою в міській лікарні. Підходящої роботи в своєму селищі, віддаленому від центра міста, не знайшлося, то ж добиралася додому через горби та ярки стомленою, тримаючи в руці вузлик з харчами, купленими по дорозі. Піклуватися про дочку окрім неї було нікому.
З початком війни Віра в школу не ходила. Займалася хатніми справами та невеличким городом. Мати помітила приставлену до стіни драбину і занепокоїлася.
- А чого це ти на горище лазила? Чи ховалася від когось?
І, зітхнувши, додала:
- Минулої ночі мені наснилося, що ти упала в колодязь. Я схватила тебе за коси і намагаюся витягти, але знизу наче хтось за ноги тримає. Гукала-гукала сусідів на допомогу, та марно. Рука заніміла і пальці розімкнулися… Ой, поганий сон.
Додавати матері смутку Вірі не хотілося і про воду зі стелі вона промовчала. Доволі їй того сну – он яка пригнічена.
- Надіялася знайти старі зошити, щоб несписаними аркушами розжитися.
- Де ж їх знайдеш? На розпал давно всі пішли, а чисті аркуші ти ж сама з них і повитягувала.
Наступного ранку у вікно постукав посильний поліцай і наказав Вірі за дві години з документами та необхідними речами прибути у двір комендатури. Нову партію молоді з залізничної станції відправлятимуть у Німеччину. Мати заголосила, але ховатися чи кудись тікати було марним: піймають, та ще й калікою дівчину зроблять. А то і заб’ють до смерті.
* * *
Скільки часу була в дорозі, Віра не усвідомлювала. Отямилася уже у дворі концентраційного табору в якомусь німецькому містечку. Перед довгою шеренгою прибулих повільно походжав офіцер з привабливою фрау років сорокá. Жінка зупинилася навпроти Віри, уважно її роздивилася і запитала:
- Шпрехен зі дойч?
- Ні, ні! Не шпрехен! – поквапилася з відповіддю дівчина.
Фрау засміялася і кивнула головою. Німець жестом наказав Вірі вийти зі строю. Чомусь доля прибулих почала вирішуватися саме з неї. Німкеня прискіпливо оглядала дівчат, наче вибирала товар на базарі. Хлопці її не цікавили. Це занепокоїло Віру: на лихо чи на добро? Та на яке можна сподіватися добро у фашистському лігві! Дівчина вже ненавиділа цю сухоребру незнайомку, яка взяла на себе право розпоряджатися чужим життям.
Врешті з шеренги зробила крок ще одна полонянка і німкеня тим задовольнилася. Забрала дівчат і повела їх з подвір’я табору на ошатну вуличку з невисокими парканами та покритими черепицею цегляними будинками. Чиста бруківка, квіти упродовж вузького тротуару та і все, що чекало на дівчат попереду, було чужим, незвичним, якимось урочисто-холодним, зовсім не схожим на запилені вулиці рідного Донбасу з акацієвим затишком та чебрецевим запахом українського степу.
(Продовження буде, пишеться)
(На фото з інтернету довоєнне селище Верхнє - колишня Третя рота. Нині - м. Лисичанськ Луганської обл.)
завдали душі смутку...
і я маю оповідь нині вже покійної жінки і про роки тридцяті, і про війну, і про роботи в Німеччині, про три з половиною роки, яких вона не забула до кянця днів своїх. дивовижна історія, де і трагедія юності, і втрата рідних на тих роботах, і кохання до молодого голландського полоненого, і багато чого, - вам би її переповісти, а ви вже маєте відчуття, як передати все через слово
