Опять я ожидать – обречена.
Когда в тиши ни голоса не слышу,
Ни звука… Лишь ударная волна
От мерных капель слёз с покатой крыши…
Считают капли долгий трудный путь
От твоего – до моего порога.
Нельзя любить кусками, по чуть-чуть…
Любви должно быть несказанно много!
Чтоб накрывала волнами – сполна!
Чтоб голова кружилась от волненья!
Чтоб я не ожидать – обречена,
А радоваться – каждому мгновенью!
***********
Я знов тебе чекатиму з доріг,
Де наше поєднання – не важливе…
А краплі з ринви мірно об поріг
Відлічують миттєвості до зливи…
До зливи сліз, яких не бачиш ти,
Моїх страждань збагнути знов в знемозі,
Знущань липкої тиші пустоти,
Відірваність від губ твоїх… В дорозі
Хоч іноді… хоч мимохіть – згадай…
Почую – із солодкого полону…
А краще – теплим словом загойдай
Мої тривоги марні – з телефону.