Він сидів у своєму кабінеті за овальним столом, зробленим із білого мармуру, вливав невеликими дозами в горло «Камю», але не п’янів. Думки раз по раз гостро ранили його посивілу голову. Він думав приблизно таке: «Ну, і навіщо було лізти йому на цей столітній дуб, оброслий мохом, з на чверть усохлим гіллям, з опалим листям, коли були у нього дерева набагато молодші, менші за висотою, садові, і хоч із них час од часу теж сипалось сухе листя, вони давали доволі таки пристойні плоди?"
Та вони, ці його дерева, і зараз дають добрі плоди, ба, навіть кращі, як давали. Дуб не затінює їх. У якійсь мірі він навіть захищає оті садові дерева від палючого сонця, холодних вітрів, що налітають поперемінно то із заходу, то зі сходу.
Але як він відступить? Як злізе з того столітнього дуба, у дуплі якого й знаходиться той самий кабінет, де він сидить за овальним столом, зробленим із білого мармуру, до якого, приросла уже навіть його сорочка, вишита гуцульською майстринею перед Святим Великоднем дві тисячі тринадцятого року?
"Навіщо було лізти..." - цей ще не самий останній, більшість залізлих навіть не оглядаються, лементують свою правду, ніби вила навічно до рук приросли. Красива притча і вчасна...