Вона така нестримна, як ріка,
вона така безмежна, наче море,
як сніг останній – нетривка,
солодка – як любов,
терпка – як горе.
Вона така далека, як зірки,
але й близька, як поцілунок ночі,
в її обіймах танули роки,
стирались дні, якщо
вона захоче.
Коли із неба падають дощі,
неначе стрілами впиваючись у шкіру,
коли навколо парасолі і плащі,
і, навіть, мудрий Бог
втрачає віру…
Вона вертає смак цього життя,
вертає втрачені в дорозі мрії,
не вимагає сліз і каяття,
дарує промінь
чистої надії.
В її очах, міцніших за вино,
втрачаю час і простір, сни і спокій.
коли без неї – падаю на дно,
і, страшно там у тій
пітьмі глибокій.
...травень 2015